Дарксіті - Остап Соколюк

— Шеф, — злякано сказав Остін і встав. — Так, шеф?

Ми всі працювали на мафію Мальдіні. Не знаю, чи був він італійцем чи ні, але всі його прихвосні любили дотримуватись стилю італійських гангстерів. Мальдіні не був великою шишкою у цьому місті, але амбіції мав великі.

— Про що балакали? — запитав Рікі.

Ми не відповідали. Джордан відправляв у рот останні порції із тарілки. Я відпив каву. Рікі якусь мить очікувально зиркав на нас, а потім дістав сигарету і закурив. Скільки часу ми уже були у одній команді? Скільки часу я уже порушую закон заради достатку мафії і чи потрібно це мені?

Рікі. У якусь мить він зрадить. Я знав це. Можливо, варто убити його уже зараз? Рука машинально торкнулась мого магнума. Я перевів погляд: Джордан-дробовик. Це скала. Здоровенний бійцівський пес: він вірний тобі до скону, але якщо спробуєш у нього забрати кістку з-під носа — забудь про руку.

— Класна сьогодні… — відкрив рота Рікі, і у цю мить повернувся Остін.

Він важко сів за стіл і також запалив сигарету. Виглядав він стурбовано. Всі завмерли, але ніхто не дивився на нього.

— Мальдіні відправляє нас у Старий Порт. Важливе завдання.

Голос у Остіна був кислий, як зелене яблуко.

— Він ще ніколи особисто не давав мені такі завдання…

Ми всі кивнули, але ніхто не дивився на нього. Ми немов проводжали очима невидимих привидів.

Скільки часу я уже у цій справі, і чи не пора зав’язувати?

У цьому місті у мене ніколи не було друзів. Знайомі, мої тимчасові клієнти, випадкові розмови — от і все. Подруги Ліли мене не могли терпіти, як і я їх. Можливо, якраз через цю ізоляцію моє життя і було бракованим? Навіть не знаю, як я ще умудрився познайомитись із Лілою за таких умов.

Я їхав по дорозі одного із найгірших районів міста. Тут тобі спокійно могли прикласти дуло пістолета до бокового вікна і витрусити із тебе не лише всі гроші, але й душу. Одного разу, коли я був тут, просто на тротуарі десятирічний хлопець застрелив чоловіка мого віку. Здається, то був його батько.

Проте у цьому призабутому Богом місці у мене є один знайомий. Можливо, це таки єдиний друг у моєму житті. Раніше ми із ним нерідко випивали, сидячи на капоті мого таксі. Але з часом… У нього появилось до біса багато дітей і чоловік був змушений присвятити весь час добуванню грошей. Його звуть Ромаріо. Він чорний. Людина, яку ніколи не візьмуть на роботу у пристойне місце.

Я вів свою машину достатньо швидко, щоб ніхто не встиг причепитись. Проте уже кілька разів помітив на собі ворожі погляди чорношкірих пацанів. Сам не знаю, для чого погодився приїхати аж сюди, щоб позичити Ромаріо гроші. Можливо, я розумів, що він єдиний мій друг. Можливо, відчував вину за своє існування. «Вибач, що я існую. Вибач Ліло, що я існував у твоєму житті».

Я криво посміхнувся сам до себе — яка зворушлива сцена. Насправді ж, все набагато прагматичніше.

— Здоров, Рома!

— А-а! Здоров друзяко!

Мій темношкірий друг міцно обняв мене.

— Як справи? Як життя? Тільки чого ти мене постійно називаєш Рома?

Ми стояли біля невеличкої одноповерхової халупи мого друга. Із оселі виглянула дружина Ромаріо і махнула мені рукою:

— Привіт, Пол, — сказала вона.

— Привіт! — стримано відповів я.

Вона також мене не любила.

— Ось гроші, — одразу дістаю купюри із кишені і нервово озираюсь на машину — сподіваюсь, ніхто не наважиться…

— Ох, мужик, ти так мене виручив. Не знаю, як я зможу тобі віддячити.

— Забий, мужик, ми ж друзі, — відповідаю.

— Як Ліла? Вдома?

— Пішла. Кинула мене.

Ромаріо не розгубився ні на мить. Просто таким він був — готовим до всього у будь-яку хвилину. Його обличчя скривилось у щирому співчутті. За це я його і любив — повну відсутність лицемірства.

— Ох, мужик, лажа… Але забий. Дівок у світі мільйони. Знайти іншу — раз плюнути.

— Я згоден, згоден, Ром.

— О, Ром, це уже краще! — засміявся він, і сховав гроші у кишеню.

— А ти як?

— Четверо дітей. Четверо дітей — от і все, що можна сказати про моє життя.

Одразу після цього, немов по команді, із дому