Дарксіті - Остап Соколюк

— Яка тобі різниця? Я не сплю за гроші.

Я розреготався. Так гучно, що усі у кафе звернули на нас свої тьмяні погляди.

— Ти думаєш, що я хочу із тобою переспати? Зовсім здуріла? Подивись на себе, — я розвертаюсь до жінки всім корпусом. — Ти страшна і смердюча. Таке враження, що власник кав’ярні підібрав тебе на сміттєзвалищі. Це значить, що навіть бомжі тебе не хотіли підібрати. Ти виглядаєш на сто років старша, ніж ти є. Ти живеш гірше, ніж якби ти померла. Ти жалюгідний приклад падіння людини.

Вона стояла і дивилась на мене спопеляючим поглядом. Природна реакція — вони всі хотіли би убити того, хто їх ображає. Але не уб’ють — кишка тонка.

— Послухай мене, — продовжую. — Ти хочеш заробляти більше?

Я зробив паузу — вона не відповіла. Я й не очікував.

— Ти хочеш мати більше грошей, для того, щоб вдягнутись краще. Щоб з’їсти краще. Щоб купити собі кращі речі, переїхати у кращу оселю. Знайти собі пристойного мужика. І може навіть, стати самій кращою. А? Хочеш заробляти більше?

— Хочу, — відрубала вона, стиснувши себе руками, немов перед стратою.

— Тобі, бля, запам’ятай мене. І завжди, коли я приходжу, вітайся, посміхайся, знай, що я замовляю. Пропонуй мені щось новеньке. Запитуй, чи смакувало… І тоді я буду залишати тобі щедрі чайові. І ти БУДЕШ заробляти більше.

Я підводжусь, дістаю із кишені купюру і залишаю її на столі.

— Це мій перший і останній аванс для тебе.

Розвертаюсь і йду. Вона не промовляє ні слова. Я відчуваю, як все всередині неї перевернулось. Думаєте, я роблю це для себе? Ні. Мені байдуже, де їсти. Мені байдуже, де спати — ви уже побували у моїй квартирі. У мене просто інколи виникає непереборне бажання пробудити людей.

— Рікі, любий, зробиш мені кави?

Замість вітання, промовляю я до сраного слимака. Рікі сидить за барною стійкою. Він одягнутий у плащ у стилі старезних американських фільмів. Він п’є каву, але хотів би чистий скотч. Він посміхається мені своїми огидно виряченими очима, немов радий бачити.

Я дивлюсь, як його посмішка повільно сповзає із обличчя, немов фарба, що стікає із мокрого портрету.

— Раґнар, здоров. Я попрошу бармена зробити, — тріпоче він своїм голосом.

— Супер.

Я показую йому свого великого пальця і йду за дальній столик прокуреного бару. Так, це уже зовсім інше місце. Бар «Міранда Шут». Місце, куди ніхто просто так не потрапляє. Переважна більшість відвідувачі тут — серйозно озброєні. У бармена також завжди напоготові вінчестер.

Щодо мене, то тут мій офіс.

— Вітаю зі святом, — бовкнув я, приземлившись на стілець поруч із «колегами по цеху».

— Взаємно, — ліниво відповів із темряви товстун.

Це був Джордан. Перед ним стояла тарілка повна їжі, і, як завжди, було неможливо розібрати, що саме там. Але його це не хвилювало — він поглинав харчову масу методично і вперто.

— І тебе, Раґнар. Щастя тобі, здоров’я, всіх благ, — цинічно посміхнувся худий і високий Остін.

Він був розумним. Головним серед нас.

Ніхто не перепитував із яким саме святом я вітаю. Бандити знали, що це моє стандартне привітання.

— Як спалось? — запитав Остін.

— Як завжди. Спав, як убитий.

— Добре, що «як», — чвакнув Джордан і відпив зі склянки води.

— Ти упевнений? А як же та діваха, із якою ти вчора пішов додому? — очі Остіна поблискували у напівтінях бару.

Мені перехопило подих. Була дівчина? Невже я забув про це? І що із нею сталось?

— Була задоволена. Відправив на таксі ввечері, — відмахнувся я, намагаючись приховати розгублення.

— Ти ніколи їх не залишаєш на ніч? — поцікавився Джордан.

— А для чого? Ненавиджу спати удвох.

Мої «друзяки» переглянулись.

— Мабуть, він хропе, як слон, — усміхнувся Остін.

— Та ще й бздить люто, — докинув товстун.

Його тіло затрусилось від реготу, а із рота полетіли шматки їжі. Я відхилився, щоб на мене не попало. За це Джордана називали «дробовик»: коли він їв, то часто пирскав зі сміху, або навіть чхав. Звісно, рот цей жирдяй не прикривав при цьому.

— А хто із нас святий? — відкинувся я на спинці стільця. — Що у нас сьогодні?

Я зиркнув на барну стійку — де моя кава?

— Чекаємо розпоряджень, — відповіли вони.

У цю мить події різко прискорились. У Остіна почав дзвонити мобільний; до столику підійшов Рікі і поставив переді мною чашку кави.