Дарксіті - Остап Соколюк
Старий порт. Місце, де вся темна сутність міста згущується у чорну діру. Місце, де із туману виринають чудовиська — найстрашніші люди у цьому світі. І тобі залишається лише одне: перетворитись у звіра.
— Найменше у житті я хотів би здохнути ТУТ, — промовляє Джордан.
— Не думай про таку прекрасну перспективу. Ти заслуговуєш на краще, — плескає його по плечу Остін.
Старий порт — місце тутешніх легенд. Місце смороду. Крізь яке проходять тисячі тонн забороненого вантажу. Поліція сюди навіть не приїжджає. І Мальдіні ніколи не мав тут справ — він був педантом. А тут надто брудно навіть для його посіпак.
— Обіцяю, що я тебе похороню у іншому місці, гаразд Джо? — запевняю напарника.
— Раґнар, твоєму слову я вірю!
Ми сиділи у нашому автобусі і чекали. Рікі постійно крутився і шморгав на задньому сидінні поруч зі мною.
— У мене погане передчуття хлопці, — сказав він.
— Засунь собі його глибоко в жопу, — гаркнув я, і Рікі стулив рота.
— Ще дві хвилини, пацани, — зиркнув на годинник Остін.
Старий порт. Місце, де тобі здається, загубилась частинка тебе. Та частинка, котра виринає зі страшних снів. Вона кричить: «Забери мене звідси, Раґнар, забери!» Але милосердя не повинно бути. Особливо до себе.
— Погнали, — дає команду Остін, і ми всі виходимо із машини.
Сирість і туман. Надворі — глибока ніч. Десь поруч хлюпотять морські хвилі і якісь істоти роблять свою темну справу. І наша невелика банда пірнає у всю цю моторошну атмосферу. Намагаючись бути непомітними, ми пересуваємось під прикриттям контейнерів та ящиків.
Нарешті ми бачимо їх — нічних істот порту. Це прості бандюки, що перевантажують товар у машину. Остін, що йде попереду, на мить завмирає, а потім шипить нам:
— Свідків не залишаємо.
Ми розділяємось, щоб оточити супротивника.
— Давайте швидше — мене дома така тьолка чекає, що ви би умерли із заздрощів, якби побачили.
— Покажи фотку.
— Дивись.
— Якесь знайоме лице… А вона випадково у порнусі не знімалась?
Бах! Я убиваю найближчого до себе. Того, хто хвалився своєю дівкою. Наступним на землю падає його дружок, що стояв поруч. У вогкій безмежності порту лунає ще черга вистрілів. Одному із бандитів розносить на шматки голову — це Остін. Чорт, не міг би уже взяти простіший пістолет?
У цю мить я помічаю, як якась тінь кидається убік. Без роздумів, біжу за нею.
— Ей! — кричить хтось мені у спину.
Гонитва за здобиччю — це завжди такий кайф. Зовсім не те, що взяти і тупо перестріляти суперників. Я знову помічаю «тінь». На цей раз уже краще: це чоловік. Точніше — хлопець. Дрібної статури.
Я спиняюсь. Здається, він мене не помітив. Жертва не знає про хижака. Хлопець також спиняється, ховаючись за ящиком і обережно виглядає із-за нього. Його серце калатає, мов відбійний молоток. Як на долоні, маленький, ти у мене як на долоні. Обходжу хлопчиська і різко хапаю його.
Він видає щось схоже на здавлений крик і хапає ротом повітря. Я тримаю його немов у лещатах — не вирватись. На вигляд хлопцю дійсно років 16. Чого його взяли сюди? Навчити? Показати?
— Ти труп, ти в курсі? — видихаю йому у обличчя.
Чи є хоч якісь варіант, щоб я відпустив його живим?
І раптом хлопець починає хихотіти. Його очі навіжено випучуються.
— Придурки. Ви довбані ідіоти. Це ви трупи.
— Чого це? — спокійно уточнюю.
— Бо це товар містера Драка.
— Брешеш.
— Люди перед смертю не брешуть.
— Інколи буває. Щоб врятувати свою шкуру.
— Мене не врятувати. Як і вас, клоуни.
Я на мить замислився. Чи є хоч якийсь варіант?…
— Якщо ти залишишся у живих, це нам якось допоможе.
— Ні. Я проста сошка. Нікому не потрібна. Убивай уже!
— Нас послав Мальдіні. З якого дива він попре на Драка?
— А мені звідки знати?! Убивай!
Удар — хлопець обм’як. Я дістав пістолет і націлив його на серце. Мій мозок гарячково намагався знайти вихід із ситуації. Схоже, хлопцеві не було сенсу брехати, але тоді це фатальна підстава для нас всіх. Мальдіні вирішив позбутись нас? Не думаю… Тоді що? Зателефонувати йому і розповісти? «Шеф, ви в курсі що ми крадемо наркоту Драка? В курсі… Ну ок
