Дарксіті - Остап Соколюк

— Ад’ю, — промовляю я і ставлю слухавку.

Хай чому чорт, але мені стало краще! З’являється прагнення кудись рухатись. Відчуття своєї сили, своєї переваги над людьми, дає велику енергію. І це мій улюблений сорт енергії — відчуття переваги над іншими. Вдягаю наручний годинник. Схоже, це найдорожча річ у моїй квартирі. Подарував його собі на День народження.

«Так, це все?» Завмираю перед коротким дзеркалом у передпокої. Не хотів би зустрітись із самим собою у темному провулку: лисий здоровило у шкіряній куртці.

— Раґнар, — ошкірився я сам собі, немов ведмідь.

Згадав! Мало не забув найголовніше. Я повертаюсь у кімнату і дістаю із тумбочки пістолет. Масивний сорок четвертий магнум. Хтозна, можливо, сьогодні доведеться когось убити.

Єдине, що я обожнюю у своєму життя — це нічні поїздки містом. Коли я сідаю у своє авто і просто їду без клятої цілі.

Я знаю всі ці вулиці як свої п’ять пальців. Тіло працює на автоматі, керуючи машиною. Гуде двигун. Дорога вільна від заторів. І мозок мій впадає у дивний стан. Важко пояснити, але він означає для мене «безмежну безтурботність». Спокій, котрий ніколи себе не вичерпає.

Нічне місто палає. Вітрини, ліхтарі, вікна будинків. Все це відчайдушно бореться із пітьмою. Зоряне небо відступило і приховалось десь далеко за межами людського ока. Скільки ж електрики споживає цей величезний мегаполіс? Здається, я десь чув, що тут 350 тисяч вуличних ліхтарів. 350 тисяч! Це як населення великого міста. Місто у місті. Скільки ще я не знаю про місце, де живу уже багато років?

Асфальтна стрічка веде мене крізь павутину вулиць у знайомі місця. І чому ми так любимо знайомі місця?

— Здоров, як життя?

— Ти приїхав і уже краще!

Це Боб. Товстун, що тримає невеличку будку зі швидким харчуванням. Гамбургери, хотдоги, картопля фрі. Нічого особливого, але я звик його відвідувати кожного разу, коли вибираюсь на свою нічну прогулянку.

— Тобі як завжди? — питає усміхнений Боббі.

Він відкладає у бік кишенькову книгу, котру постійно читає. Але я ніколи не можу розгледіти її назву на титульній сторінці.

— Як завжди, — киваю.

Виходжу із машини і приємний стан безтурботності відступає. На обличчі доводиться відображати якусь міміку. Але я люблю Боба. Він завжди радий мені.

— Як там Ліла?

— Кинула мене.

Боб розгублено завмирає:

— Що? Як так?

Ось так часто звична увічливість закінчується розкриттям неприємних фактів про людину. Ми змушені балакати про наші буденні речі, щоб підтримувати розмову. І тут зненацька виявляється, що хтось сходив вчора до лікаря і виявив у себе ракову пухлину. Звичайна буденність, котра раптом вибила у тебе землю з-під ніг.

— Не знаю…

Звісно знаю.

— Вона просто пішла. Сказала, що…

Сказати правду? Схоже, так завжди простіше.

— …я гнилий.

— Гнилий? — здивовано перепитав Боб.

— Так. Живу без цілі. Що у мене нема майбутнього. І вона не хоче мати зі мною сімю.

— От тобі й на… Тратиш на них найкращі роки свого життя і після цього — така вдячність!

Боб несміливо пожартував і крадькома глянув на мене. Хитрюга. Він завжди прагне підняти настрій своїм клієнтам. Я злегка посміхнувся — хай знає, що я не проти жартів над собою.

— Вони постійно думають про сім’ю, — розвів товстун руками. — І тут їх нема за що винити.

Але головне ж не це, правильно друже? Головне, те що я дізнався правду про себе.

— Так. Діти. Їм потрібно народжувати. Що ж, я не мав чим її переконати залишитись. Знаєш, коли вона покинула мене я відчув… Я не відчув, насправді, що мені погано. Що я втратив свою любов. Ну, і таке інше.

— Значить, все сталось якнайкраще. Вона сама тебе кинула, коли у ваших стосунках уже не було сенсу. Тепер ти вільний, як вітер! Вибирай будь-котру!

Він подав мені моє замовлення, і я жадібно вп’явся зубами у гамбургер. Чесно кажучи, зголоднів як вовк.

— Ти інше послухай, Пол! Сьогодні вранці до мене приходив один такий мужик. Бородатий, у плащі, капелюсі і окулярах. Ну, типовий онаніст. Зробив замовлення. Каже, гірчиці більше. Я взявся до роботи. Дивлюсь краєм ока і починаю впізнавати його. Це ж довбаний Леонардо Ді Капріо!

— Та ну! — заледве промовив я із набитим ротом.

— Сто пудів! Щоб я Ді Капріо не впізнав? Після того, як