Дарксіті - Остап Соколюк

З тих пір, я готова зробити заради Тіни все, хоч вона ще така дурненька — вчиться в інституті, тринькає батьківські гроші і частенько курить травку зі своїми одногрупниками на квартирі.

Вху-у-у! Це Тіна з’явилась у моїй однокімнатній оселі, якраз тоді, коли я сильно поспішаю.

— Привіт! Як справи? — каже вона і всідається на свій улюблений сірий диван.

— Проспала. Запізнююсь на роботу, — заклопотано відповідаю, збираючись.

— Не уявляю, як ти умудряєшся проспати ввечері, — посміхається мала.

— Ех, не питай. Ходила за покупками, а потім прилягла на годинку і немов у ополонку провалилась.

Я метнулась до пакунків із магазинів і дістала звідти коробку.

— Це тобі.

— Що? Подарунок?

Тіна здивовано підняла на мене свої блакитні очі, але одразу вхопила пакунок. Вона, немов сорока, любила блискучі речі. А мені не було кому робити подарунки, окрім неї.

— Яка краса! Якраз підійде до мого блакитного плаття!

Радісно закружляла дівчинка із прикрасою по кімнаті. Вона навіть хотіла мене обняти, але я застережливо підняла руки, нагадуючи Тіні, що не люблю ніжностей.

— Рада, що тобі сподобалось. Все, мушу бігти.

Дівчисько вийшло зі мною звичним шляхом через двері і взяло із мене слово повідомити їй, коли повернусь із роботи.

Хм, Кален, після всього, що ти розповіла, здається, що ти збрехала — тебе таки люблять. Справді, можливо. Тіна… Хоч вона й не так давно з’явилась у моєму житті. Хоч вона значно молодша і не так часто заходить в гості. Але це уже значно краще, ніж цілими днями дивитись у стіну і слухати тишу, правда Кален?

Мабуть, справа у іншій любові.

На вулиці довелось ловити таксі із руки. Та мені одразу пощастило — щойно я вийшла, як на дорозі з’явилось авто із шашечками. Я замахала рукою і машина спинилась. Сіла всередину і серце моє чомусь похололо. За кермом сидів звичайний чоловік. Ще молодий, чорноволосий, із густими бровами. Красивий, я би навіть сказала. Серед моїх клієнтів таких не часто зустрінеш.

Проте було щось таке, що я одразу відчула. «Якщо ти поїдеш із ним, він відвезе тебе не туди, куди ти звикла потрапляти».

Мабуть, вся справа у іншій любові. Чоловічій любові.

— Де бордель, знаєш?

Бога нема. Нема і не було. Хіба тут можуть бути ще якісь сумніви? Люди прикриваються ідеєю Бога, немов шизофреники прикриваються своїм варіантами реальності перед лікарями. Немов хворі, котрі приховують свої смертельні зарази бляклою посмішкою на обличчі.

Я неквапливо йду вулицею Дарксіті, і перехожі обачно обходять мене. Ніхто не хоче проблем. Нема дурних, правда ж, Брут? Нема дурних.

— Стейк. Подвійну порцію картоплі фрі. Чорну каву, — роблю я замовлення, уже сидячи у кафе. Офіціантка — істота без минулого і майбутнього із мішками під очима — дивиться на мене своїм водянистим поглядом, немов на нові ворота. Хоча я вечеряю (насправді, снідаю) тут мало не кожен день. Безмозка дурепа! Через це кожного разу я змушений повторяти одне і те саме замовлення.

— Поняла, — каже істота, поправляє свій брудний одяг і йде у бік кухні.

Я мимоволі дивлюсь на годинник. Роззираюсь. У кафе не густо — ще двоє-троє відвідувачів із вигляду схожих на мене. Люди, котрі не хотіли би бути поміченими. Один відомий жартівник якось сказав, що життя більшості людей складається із одного завдання: не висовуватись.

Місто. Величезне, багатомільйонне місто. Місце, до якого прийшла цивілізація, правильно? Місце, де зараз можна знайти все: будь-які товари, постійні акції і знижки. Безкінечний асортимент розваг. Спокусу на будь-який смак. Страхітливу бідність і захмарне багатство. Ось до чого людство йшло тисячоліттями! Саме сюди — у смердючий, кримінальний і перенаселений тарганами мегаполіс. Люди самі, мов таргани тут — борються за виживання, повзають долівкою у пошуках наживи.

— Жалюгідно, — шиплю я крізь зуби.

У цей момент офіціантка — одна із непотрібних істот на цій планеті — приносить мені замовлення. Не промовивши ні слова, я накидаюсь на стейк.

— Хам, — тихо фиркає офіціантка і клацає своїми каблуками геть.

Обожнюю зневажати людей! І люди — вони обожнюють, коли їх зневажають. Особливо, жінки.

Я завершую свою трапезу, навмисне насвинивши на столі. Потім на якусь мить завмираю: залишити чайові? Чи залишав я їх раніше? Чесно кажучи, не дуже пригадую. Так, я завжди знаходжу спосіб принизити цю безтолкову, але…

— Гарсон! — раптом викрикую я.

Офіціантка неквапливо з’являється біля столу.

— Ну? — невдоволено викручує вона свої губи.

— Як тебе звати?