Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання - Ернест Міллер Хемінгуей

— Велика, як на вагу?

— Та чимала.

— Якось я поїхав сам і держав жилку зубами, то одна так смикнула, що мало щелепи мені не видерла.

— Найкраще перепускати через ногу, — сказав я. — Тоді добре чуєш її, і зубам ніщо не загрожує.

Я спустив руку у воду. Вода була дуже холодна. Ми пливли тепер майже навпроти готелю.

— Мені треба в бар, — сказав бармен. — Мушу бути там на одинадцяту. L’heure du cocktail[35].

— Гаразд.

Я вибрав снасть і намотав її на дощечку з вирізами на кінцях. Бармен завів човен у невелику заглибину в кам'яній стіні й припнув його на ланцюг із замком.

— Завжди, коли схочете взяти його, — сказав він, — я дам вам ключ.

— Дякую.

Ми піднялись до готелю і зайшли в бар. Пити більше так рано я не хотів і пішов до свого номера. Покоївка щойно закінчила там прибирати, а Кетрін ще не було. Я ліг на ліжко й намагався ні про що не думати.

Коли повернулася Кетрін, усе знов стало добре. Вона сказала, що Фергюсон чекає внизу. Прийшла пообідати разом з нами.

— Я знала, що ти не будеш заперечувати, — сказала Кетрін.

— Та ні, — сказав я.

— Що з тобою, любий?

— Не знаю.

— А я знаю. Ти не маєш ніякого діла. Ти маєш тільки мене, а я пішла.

— Твоя правда.

— Пробач, любий. Я розумію, мабуть, це дуже страшно, коли раптом нічого тобі не лишається.

— Усе життя я мав повно всяких справ, — сказав я. — А тепер щоразу, як тебе нема, просто не знаю, куди себе подіти.

— Але ж я буду з тобою. Я виходила всього на дві години. Чи нема чогось такого, чим би ти міг себе зайняти?

— Я їздив з барменом рибалити.

— Розважився трохи?

— Еге ж.

— Ти не думай про мене, коли мене немає.

— На фронті я так і робив. Але там я мав якесь діло.

— Отелло не при ділі, — підкусила вона.

— Отелло був негр, — сказав я. — До того ж я не ревнивий. Просто я так кохаю тебе, що нічого більш для мене не існує.

— Зроби мені ласку, будь привітний до Фергюсон.

— Я завжди привітний до Фергюсон, коли вона не проклинає мене.

— Будь до неї привітніший. Подумай тільки, як багато маємо ми, а вона не має нічого.

— Навряд чи їй потрібно те, що маємо ми.

— Хоч ти, любий, у мене й розумник, але нічого ти не знаєш.

— Я буду привітний до неї.

— Я знаю. Ти ж добрий.

— А потім вона піде?

— Так. Я її виряджу.

— А ми повернемося сюди.

— Авжеж. Нічого іншого я й не хочу.

Ми спустилися вниз пообідати з Фергюсон. Її зачудував і сам готель, і розкіш ресторану. Ми замовили добрий обід і дві пляшки білого капрі. У ресторан зайшов граф Греффі і вклонився нам. З ним була його племінниця, вона трохи скидалась на мою бабусю. Я розповів про нього Кетрін та Фергюсон, і Фергюсон сиділа зачудована. Готель був величезний, пишний і порожній, але страви нам подавали смачні, вино було приємне, і зрештою нам стало від нього зовсім добре. Кетрін почувала себе так, що кращого й бажати годі. Вона була щаслива. Фергюсон теж розвеселилася. Та й сам я почувавсь якнайкраще. Потім Фергюсон пішла назад у свій готель. Сказала, що хоче трохи полежати після обіду.

Уже перед вечором до нас хтось постукав.

— Хто там?

— Граф Греффі просить запитати, чи не пограєте ви з ним у більярд.

Я поглянув на годинник, що був під подушкою: коли лягав, я зняв його.

— Тобі конче треба йти, любий? — пошепки спитала Кетрін.

— Мабуть, треба. — Годинник показував пів на п'яту. Уголос я промовив: — Скажіть графові, що я буду в більярдній о п'ятій годині.

За чверть до п'ятої я поцілував Кетрін на прощання й пішов до ванної одягатися. Пов'язуючи перед дзеркалом краватку, я з подивом розглядав себе в цивільному одязі. Не забути б прикупити ще сорочок та шкарпеток, подумав я.

— Ти надовго? — спитала Кетрін. Вона була дуже гарненька в ліжку. — Подай мені, будь ласка, мою щітку.

Я дивився, як вона розчісує коси, нахиливши голову так, що вони важко спадали з одного боку. Надворі вже посутеніло, і лампочка в головах ліжка кидала світло на її коси, на шию та плечі. Я підійшов і поцілував її, придержавши її руку зі щіткою, і вона відхилила голову назад на подушку.

— Я не хочу нікуди йти.

— I я не хочу, щоб ти йшов.

— То й не піду.

— Ні. Йди. Це ж ненадовго, а потім ти вернешся.

— I ми повечеряємо тут, у себе.

— Іди й скоріш вертайся.

Я застав графа Греффі у більярдній. Він вправлявся в ударах і в яскравому світлі лампи, що звисала над більярдом, виглядав зовсім старим і хирлявим. На невеликому столику осторонь, куди не сягало світло, я побачив срібне цеберко з льодом — звідти стриміли шийки та корки двох пляшок шампанського. Коли я зайшов, граф випростався і рушив назустріч. Він подав мені руку.

— Вельми радий знову бачити вас тут. Дуже мило з вашого боку, що ви прийшли пограти зі мною.

— Ви зробили мені велику ласку своїм запрошенням.

— Чи добре ви себе почуваєте? Я чув, вас поранило на Ізонцо. Сподіваюсь, ви вже цілком одужали?

— Зі мною все гаразд. А ви як себе почуваєте?

— О, я завжди почуваю себе добре. От тільки старішаю. Починаю вже помічати прикмети старості.

— Не можу цьому повірити.

— Правда. Хочете, скажу про одну? Мені стало важче говорити інакше, як по-італійському. Я тримаю себе в руках, але помітив, що коли стомлююсь, то мені все-таки легше говорити по-італійському. Отже, мабуть, і справді старішаю.

— Ми можемо розмовляти по-італійському. Я й сам трохи стомився.

— О, коли ви стомились, то вам легше говорити по-англійському.

— По-американському.

— Авжеж, по-американському. То ви, будь ласка, й говоріть по-американському. Це прегарна мова.

— Я тепер майже не бачу американців.

— Вас, напевне, тягне до них. Людину завжди тягне до співвітчизників, а надто до співвітчизниць. Мені знайоме це почуття. То що, пограємо, чи ви надто стомлені?

— Та ні, не стомлений. То я жартома сказав. Яку фору ви мені дасте?

— Ви багато грали останнім часом?

— Зовсім не грав.

— Ви граєте дуже добре. Ну, десять очок у сотні?

— Ви надто високої думки про мене.

— П'ятнадцять.

— Це було б чудово, але