Пірат - Гарольд Роббінс

— Тоді бери розлучення.

— Ні.

— Чому ні? — спитала вона. — Її ти не кохаєш. Ти ніколи не бачишся з нею. А розлучення для мусульманина взяти просто, чи не так? Ти сам про це говорив.

— Ми були одружені за велінням князя. Щоб розлучитися, я повинен отримати його дозвіл, а задля одруження з невірною він його мені не дасть.

— Бейдре, я кохаю тебе,— сказала вона. — І я хочу бути твоєю дружиною. Але твоєю єдиною дружиною. Ти це розумієш? Отак мене виховали. Одною-єдиною дружиною.

Він посміхнувся.

— По суті, це зовсім не важливо. Важливо те, як ти це сприймаєш.

— Тоді гаразд,— сказала вона рішуче. — Ось так я це сприймаю. Змінюватися я не маю наміру.

Він не відповів. Врешті, він не дуже і поривався одружуватися знову. Не тому, що були інші жінки. З того часу як він зустрівся з нею, їх було дуже мало. І то тільки в тих рідкісних випадках, коли їм випадало бути нарізно. Коли вони були разом, він ніколи не відчував потреби в іншій жінці.

Спочатку її батьки були обурені її поведінкою. І тільки тоді, коли Бейдр відкрив значні рахунки з комісійними на ім'я її вітчима, вони стали з ним спілкуватися. Після цього, коли батьки приїздили в Сан-Франциско, вони інколи запрошували їх на вечерю. Та ці вечері завжди були обмежені лише сімейним колом. Ніхто не мав бажання визнавати, що Джордана живе в гріху, а ще до того й з арабом.

Бейдр купив на півдні Франції віллу, і вони проводили там стільки часу влітку, скільки могли. Джордана вивчала французьку мову і стала вправно говорити по-французькому. Рив'єру вона любила. Там було весело і жваво, і люди з'їжджалися туди, щоб добре провести час. А місцевому люду було зовсім байдуже до твого приватного життя. Аби тільки у тебе були гроші і ти міг тішитися радощами життя.

Взимку вони жили в Нью-Йорку, а відпочивали в Акапулько, де він купив будинок, в якому вони провели свої перші вихідні. Часом вони ходили на лижах, та оскільки він не полюбляв холод, намовити його на це вона могла не дуже часто. Кожні три місяці Бейдр повертався на два тижні додому. Поки його не було, Джордана приїжджала до Сан-Франциско і гостювала у батьків. Та завжди, коли наставали два тижні, вона з готовністю зустрічала його в Нью-Йорку чи Лондоні, Парижі чи Женеві, чи будь-якому іншому місці, де він мусив бути у своїх справах.

Проте одного разу, коли він прибув у їхню нью-йоркську резиденцію, вона там не чекала, щоб привітати його.

— Чи була звістка від мадам? — спитав він старшого лакея, який прийняв у дверях його пальто та капелюха.

— Ні, сер,— відповів той. — Наскільки мені відомо, мадам і досі в Сан-Франциско.

Він чекав на її приїзд весь день і, нарешті, після вечері зателефонував додому її матері в Сан-Франциско. На телефонний дзвінок відповіла Джордана.

— Люба, я починаю тривожитися,— сказав він. — Коли ти приїдеш додому?

— Я не приїду,— відповіла вона стомленим голосом.

— Що ти маєш на увазі під «не приїду»? — в його голосі звучало збентеження.

— Те, що сказала. Мені вже двадцять один рік, і я маю щось робити зі своїм життям. Я не повернусь.

— Але ж я кохаю тебе.

— Цього недостатньо,— сказала вона. — Я стомилася жити інкогніто. Гадаю, що два роки — достатньо для будь-якої дівчини. Мені вже час дорослішати.

— У тебе хтось є?

— Ні. Ти це знаєш краще мене. Окрім тебе, у мене нікого не було.

— Тоді що?

— Ти можеш повірити в те, що я стомилася жити так, як ми живемо? Стомилася прикидатися місіс Аль Фей, не будучи нею,— вона заплакала.

— Джордано.

— Не намагайся умовити мене, Бейдре. Я не така, як арабки, ти ж знаєш. У мене своя голова на плечах.

— Я не намагаюся умовити. Я просто хочу, щоб ти обміркувала все ще раз.

— Я все обміркувала, Бейдре. Я не повернуся.

Він відчував, як у ньому наростає гнів.

— Тоді не чекай, щоб я бігав за тобою,— сказав він. — Я це вже раз зробив.

— Всього кращого, Бейдре.

Слухавка в його руці замовкла. Він поглянув на неї, а потім сердито хряснув нею. Кілька хвилин він тупо дивився в простір, потім підняв слухавку і зателефонував знову.

На цей раз відповіла її мати.

— Вибачте, чи можна поговорити з Джорданою? — спитав він.

— Вона побігла до своєї кімнати,— сказала її мати. — Я її покличу.

Бейдр чекав, аж доки мати не повернулася до телефону.

— Вона сказала, що не хоче розмовляти з вами.

— Місіс Мейсон, я не розумію, що твориться. Що сталося з нею?

— Це цілком нормально, Бейдре,— спокійно мовила вона. — Вагітні дівчата завжди дуже дражливі.

— Вагітна? — скрикнув він. — Вона вагітна?

— Авжеж,— відповіла пані Мейсон. — Вона вам не сказала?

Через сім місяців він стояв біля її лікарняного ліжка. В руках вона тримала його сина.