Пірат - Гарольд Роббінс

— Кого? — спитав Бейдр.

— Президента, кого ж іще,— відповів ображеним голосом чоловік. — Про кого б іще я питав.

— Я бачив його,— посміхнувся Бейдр.

— Величина, правда ж? — чоловік усміхнувся і відійшов, не чекаючи відповіді.

Бейдр відставив свій келих і вирішив поїхати на наступний бал. Добре було, що їхати недалеко, бо вулиці все ще покриті ожеледицею. Доки він добирався, Президент знову приїхав і від'їхав. Бейдр обстежив приміщення і, не побачивши дівчини, навіть не залишився на келиха.

На третій бал він попав у розпалі танців. По периметру майданчика скупчилися люди, намагаючись щось роздивитися крізь натовп танцюючих.

Бейдр проштовхався вперед. Він поплескав по плечу якогось чоловіка, що стояв спереду.

— Що там діється?

— Президент танцює з якоюсь дівчиною,— відповів чоловік, не озираючись.

З протилежного боку майданчика блимали фотоблискавки. Бейдр став пробиратися в тому напрямі. Коли він проштовхувався, то почув, як одна жінка говорила невдоволеним голосом:

— Чому він не танцює з Джекі?

Він почув обурений голос її чоловіка:

— Він змушений робити такі речі, Мері. Це політика.

— Тоді чому це завжди повинна бути вродлива дівчина? — заперечила його дружина. — Я не бачила, щоб він танцював з однією з нас, хто так тяжко працював на його кампанію.

Бейдр був на краю майданчика. Фотографи та кінооператори лізли один поперед одного, щоб сфотографувати Президента. На мить вони його притисли до колони, та він таки спромігся повз них прослизнути. Навкруг Президента та його партнерші був невеликий вільний простір. Інші танцюристи по суті не рухалися, вони просто човгали ногами і не зводили очей з Президента. Бейдр став і собі роздивлятися його. Президент танцював з його дівчиною.

До серця підступило занудливе почуття гіркоти. Те, як ці двоє сміялися та розмовляли, свідчило, що вони, напевно, знають одне одного досить добре. Надії на те, що можна знайти кого-небудь, кого б вони обоє знали, щоб та особа їх познайомила, згасли. Не дуже-то попросиш Президента Сполучених Штатів познайомити тебе з дівчиною. Опріч того, він теж чув певні балачки про Президента. Здається, з жінками він поводився по-чоловічому.

Доки він спостерігав, музика скінчилася. Відразу їх оточили юрми людей. Фотографи продовжували знімати. Затим Президент повернувся до дівчини і, всміхаючись, щось їй сказав. Вона кивнула, потім Президент повернувся і пішов. Натовп потягся за ним, і наступну мить дівчина стояла майже одна.

Він набрав повні легені повітря і підійшов до неї.

— Даруйте, міс?

Зблизька вона була навіть ще прекрасніша, ніж здалеку.

— Слухаю? — мовила вона ввічливо. У неї був низький голос, з ледь помітним західним акцентом.

— Що ви відчували, танцюючи з Президентом Сполучених Штатів?

— Дивне запитання.

— Як вас звуть?

— Ви журналіст?

— Ні,— відповів він. — Ви добре знаєте Президента?

— Чи не забагато запитань від чоловіка, який стверджує, що він не журналіст.

Він посміхнувся.

— Гадаю, що так. Та я не можу вигадати жодного іншого способу, щоб втримати вас біля себе.

Вперше вона глянула просто в вічі.

— Я можу,— сказала вона. — Чому б вам не запросити мене до танцю?

Її звали Джордана Мейсон, народилася вона і виросла в Сан-Франциско. В одному він мав рацію: вона була каліфорнійка. Батьки її розлучилися, ще коли вона була маленькою. Відтоді вони позаводили нові сім'ї, та відносини між ними залишилися добрими. Джордана підтримувала стосунки зі своїм батьком, незважаючи на те що жила вона у матері. Їй виповнилося дев'ятнадцять років, вона була студенткою посеред останнього курсу Берклівського університету, стала одним із організаторів руху студентів «За Кеннеді», що і спричинило її запрошення на інаугурацію.

Вона впала в око кандидатові ще на мітингу в Сан-Франциско. Його уповноважені по зв'язках із пресою приділили велику увагу фотографуванню його зустрічі із студентами, там він і пообіцяв їй, що коли переможе, то вона отримає запрошення.

Вона не була настільки наївна, щоб повірити в те, що він запам'ятає обіцяне. Вона була впевнена, що його думки снують навколо важливіших питань. Тому, коли одного ранку з поштою прийшло запрошення, вона здивувалася.

Вона збуджено гукнула матері:

— Чи ж це — не прекрасно?

Мати поставилася до цього стримано. В сім'ї всі були запеклими республіканцями.

— Сподіваюся, тобі дадуть супровідницю,— сказала її мати.

— Мамо,— сказала Джордана. — Це пік 1960-го, а не 1900-го. Я доросла дівчина. Я в змозі подбати про себе сама.

— Я впевнена, що ти в змозі це зробити, доню,— спокійно відповіла її мати. — Та чи забезпечили вони тебе пристойним житлом? І хто заплатить за твій авіаквиток?

— Очевидно, про всі ці речі я повинна подбати сама. Запрошення дійсне тільки на інаугурацію. А в ньому говориться, що мені буде забезпечене місце на одній трибуні з Президентом.

— І все ж таки, мені це не подобається,— пирхнула її мати. — Я вважаю, що тобі краще обговорити цю справу з твоїм батьком.

Вона зателефонувала своєму батькові до його контори в адміністративному центрі. Він також був не в захопленні, але розумів, як багато це для неї значило. Він застеріг її, що у Кеннеді не дуже висока репутація, а