Бог Дрібниць - Арундаті Рой

Того ранку під рожевою чашею панувало божевілля. І річ тут була не у виставі. Просто Естаппен з Рахеллю впізнали його. Вони вже бачили колись, як воно діє. Іншого ранку. На іншій сцені. Інше безумство (з багатоніжками на підошвах черевиків). Звіряча надмірність цього відповідала несамовитій ощадливості того.

Так вони там і сиділи, Спокій з Порожнечею, заморожені двояйцеві викопні істоти, з ледь помітними горбиками на чолі, які на ріжки так і не перетворилися. Розділені обширом кутамбаламу. Загрузлі у трясовині історії, їхньої — і водночас чужої. Яка спочатку зберігала бодай подобизну будови й порядку, але потім просто понесла, ніби перестрашений кінь.

Кочу-Томбан прокинувся і делікатно розгриз свій ранковий кокос.

Танцівники катакалі позмивали грим і розійшлися по домівках лупцювати своїх дружин. Навіть Кунті — той м’який, з жіночими грудьми.

Навколо заворушилося й помалу оживало містечко, що все ще чаїлося під машкарою села. Прокинувся й один підстаркуватий чоловік. І потупцяв непевною ходою до плити розігріти свою кокосову оливу з перцем.

Товариш Піллай. Аєменемський професійний розлущувач горішків.

Дивно, але з катакалі близнюків познайомив саме він. Незважаючи на заперечення Крихітки-кочамми, саме товариш Піллай брав їх разом із Леніном на цілонічні вистави у храмі і сидів там з ними до світанку, пояснюючи мову і жести катакалі. Коли їм було шість, вони дивилися з ним якраз цю історію. Від нього й почули про Раундру-Біму — збожеволілого, спраглого крові Біму, який шукає смерть і помсту. «Він намагається знайти звіра, який у ньому живе», — сказав товариш Піллай, коли вони злякано витріщилися на зазвичай доброго й лагідного Біму, який раптом завив і загарчав.

Якого саме звіра, він не розтлумачив. «Знайти людину, яка в ньому живе», — ось що, мабуть, було в нього на думці, бо жоден звір ніколи не зрівняється з людиною у незглибимому і безмежно винахідливому, суто людському мистецтві ненависті. Жодному звірові ніколи в житті не сягнути тут такої сили і такого розмаїття проявів.

Рожева чаша потьмяніла і закрапотіла теплим сірим дощиком. Еста з Рахеллю якраз виходили з воріт храму, коли туди підійшов товариш К. Н. М. Піллай, лискучий від свого оливного розтирання. На чолі мав цятку сандалової пасти. Дощові краплі виблискували на його наоливленій шкірі скляними кульками. У складених ківшиком долонях він купкою ніс кілька свіжих квіток жасмину.

— Ого! — озвався він своїм пронизливим голосом. — Ви тут! Не забуваєте про індійську культуру? Добре, добре. Дуже добре.

Близнюки промовчали — не грубо і не ввічливо. Так удвох вони й вирушили додому. Він і вона. Ми і нас.

13

Песиміст і оптиміст

Чако перебрався спати до кабінету Паппачі, щоб Софі-моль і Марґарет-кочамма могли розташуватися в його кімнаті. Та кімната була невелика, з одним вікном, що дивилося на вже дещо занедбану, а тому дедалі меншу каучукову плантацію, яку преподобний Е. Джон Іпе викупив колись у сусідів.

Одні двері вели у глибину дому, натомість інші (саме ті, які розпорядилася влаштувати Маммачі, щоб Чако міг без зайвих проблем задовольняти свої Чоловічі Потреби) виходили прямо надвір, у бічний міттам.

Софі-моль спала на маленькому розкладному ліжку, яке поставили спеціально для неї біля великого ліжка. У її голові безроздільно гудів вентилятор, що повільно крутився під стелею. Блакитно-сіро-блакитні очі раптом широко розплющилися.

Уважні.

Жваві.

Сторожкі.

Сон було остаточно відкинуто.

Вперше після загибелі Джо Софі-моль, прокинувшись, подумала насамперед не про нього.

Вона роззирнулася по кімнаті. Без руху, лише повела очима. Полонена на ворожій території розвідниця, яка задумує ефектну втечу.

На столі у Чако стояла ваза з незграбно розставленими квітами гібіскусу, вже трохи прив’ялими. Стін узагалі не було видно за книжковими полицями. Креденс зі скляними дверцятами був напханий поламаними літачками з бальсового дерева. Покалічені метелики з очима, у яких застигло благання. Дерев’яні дружини злого короля, які знемагають під закляттям, що перетворило їх на понівечені цурпалки.

У пастці.

Вирватися і повернутися до Англії пощастило тільки одній — її матері, Марґарет.

Кімната пішла обертом у нерухомому хромованому осередді сріблястого вентилятора під стелею. Світло-брунатна, кольору недопеченого коржика ящірка-гекон зацікавлено розглядала Софі-моль. Та подумала про Джо. Щось в ній усередині стрепенулося, і вона заплющила очі.

Нерухоме хромоване осереддя сріблястого вентилятора під стелею пішло обертом у неї в голові.

Джо вмів ходити на руках. А коли їхав велосипедом з гори, вмів ловити в сорочку вітер.

На ліжку поруч іще спала Марґарет-кочамма. Вона лежала горілиць, руки сплела на животі. Пальці набрякли, й обручка здавалася тепер надто тісною. Плоть на обидвох щоках трохи осіла, тож вилиці виглядали високими й опуклими, а губи розтягнулися у сумовиту усмішку, що виявлялася лиш у тьмяному відблиску разка білих зубів. Свої колись густі брови вона вищипала, перетворивши в модні на той час, немов олівцем виведені дуги; через них її обличчя навіть уві сні мало дещо здивований вираз. Решта виразів відростала разом зі новими волосками у бровах. Обличчя розчервонілося, чоло блищало. Проте під рум’янцем причаїлася блідість. Відтермінована печаль.

Тонка тканина темно-синьої з білим бавовняно-поліестерової квітчастої сукенки поникла і безвільно горнулася тепер до тіла Марґарет-кочамми, здіймаючись на грудях і спадаючи між її довгими, міцними ногами, — так, наче теж була незвична до спеки і потребувала перепочинку.

На столику біля ліжка стояла у срібній рамці чорно-біла весільна світлина Чако і Марґарет, зроблена біля церкви в Оксфорді. Того дня трохи сніжило. На вулиці — і на проїжджій частині, і на тротуарі — біліли перші сніжинки. Чако вдягнувся на манір Неру, у білий чурідар[51] і чорний шервані[52]. Плечі йому легенько припорошив сніг. У петельці в нього була троянда, а з нагрудної кишені визирав кінчик складеної трикутником хустинки. На ногах Чако мав начищені до блиску чорні оксфордські туфлі. Було таке враження, наче він сміється — і сам із себе, і з того, що так вирядився. Ніби гість на костюмованій вечірці.

Марґарет-кочамма була одягнена в довгу мереживну сукню, а її кучеряве, підстрижене волосся прикрашала дешева діадема. Вуаль з обличчя вона відкинула. Вони були одного зросту. Виглядали щасливими. Молоді, стрункі, трохи насуплені від сонця, що світило простовіч. Наречена зсунула густі темні брови докупи, і вони мило контрастували з білизною її пишної сукні. Насуплена хмаринка з бровами. Позаду стояла поважна дебела жінка з масивними щиколотками, вдягнена в застібнуте під саму шию довге пальто. Мати Марґарет-кочамми. Обабіч неї хихотіли,