Зірки Егера - Геза Гардоні

— Тож, виходить, четверо дали драла.

— Накивали п'ятами.

Добо зліз з коня і уважно оглянув рану на голові юнака.

— Рана велика, але не глибока,— сказав він і, стиснувши краї рани, сам наклав на неї корпію й міцно перев'язав полотняною пов'язкою.— А куди ж ти їхав, брате?

— У Дебрецен.

— Невже до Тереків?

— Еге ж, до них.

— Слухай, братику, там у мене є один хлопчина: Гергей Борнемісса. Він ще, мабуть, зовсім юний. Ти знаєш його?

— По нього саме я й їду. Він прислав мені листа: хоче служити в моїх військах.

— Він уже такий дорослий?

— Йому виповнилося вісімнадцять років.

— А челядь пана Балінта, мабуть, розбрелася хто куди?

— Так. Відтоді як господаря забрали в неволю, всіх наче вітром здуло.

— І Тіноді пішов?

— Теж десь блукає. А втім, зараз, можливо, і він сидить у Дебрецені.

Що ж, передай вітання і поцілунок йому і обом синам Терека.

Поки вони балакали, Добо, засукавши рукави, взяв ганчірку і вимив скривавлене обличчя Мекчеї. Один із солдатів чистив мокрою ганчіркою криваві плями на його одежі.

— Старий там? — запитав Мекчеї, показуючи рукою в той бік, де був Цецеї.

— Там. З ним нічого страшного не сталося. А ти не голодний, братику?

— Ні, тільки пити хочеться.

Добо звелів солдатові принести флягу, решту воїнів послав допомогти візникові.

Потім вони подалися до Цецеї. Старе подружжя вже сиділо на траві біля фіри. Цецеї тримав у руках індичачу ніжку й усмак наминав її.

— Просимо до нас! — весело гукнув старий.— Сподіваюся, з тобою нічого лихого не трапилося, братику?

Солдати позбирали здобич: п'ять турецьких коней, стільки ж плащів і різну зброю.

Мекчеї окинув поглядом коней, а затим зброю, що валялася на землі.

— Вибирайте, батьку,— звернувся він до Цецеї.— Це наша спільна здобич.

— Чи воно мені треба? — відповів старий вояк, посміхаючись.— У мене своїх коней і зброї вистачає.

— Тоді ви, Добо, візьміть яку-небудь шаблю.

— Дякую,— відповів Добо.— Як же я можу взяти? Адже я не бився з турками.

— Нічого, вибирайте, яка вам подобається.

Добо захитав головою.

— Уся здобич твоя, геть до останнього гудзика. Чого раптом я братиму від тебе такий подарунок?

— А я даремно і не віддам.

— Це вже інша розмова.— Добо кинув зацікавлений погляд на шаблю чудової роботи.— Що ти просиш за неї?

— Тільки одне: коли ваша милість стане комендантом фортеці і коли вам буде дуже скрутно, щоб покликали мене на допомогу.

Добо усміхнувся.

— Ми не станемо купувати за таку непевну плату.

— Тоді я призначу іншу ціну: поїдемо зі мною в Дебрецен.

— Зараз це неможливо. Я — королівський комісар. Мені доручено збирати десятину з тих володінь, що залишилися без нагляду. Хіба що згодом, звичайно, якщо мені знову не накажуть кудись їхати...

— Тоді подаруйте взамін шаблі вашу дружбу.

— Вважай, що вона у тебе і так є. Але, щоб ти не сердився, я візьму одну шаблю, бачу, ти щиро хочеш зробити мені подарунок.— Перебираючи шаблі, Добо сказав:— Бачу, то були не прості турки. Один з них, мабуть, бей. Знати б, звідки вони тут узялися.

— Я гадаю, що з Фейервара.

Добо підняв шаблю в оксамитових піхвах, прикрашену бронзою з руків'ям у вигляді зміїної голови. Очі в змії були алмазні.

— Ну, брате, це твоя. Такої шаблі я взяти не можу. Вона ж варта цілого маєтку.

Там лежали ще дві шаблі з турецької сталі. Обидві були простіші. Добо взяв одну й зігнув її в кільце.

— Добра сталь! — задоволено мовив він.— Віддаси мені цю шаблю — спасибі скажу.

— Залюбки! — відповів Мекчеї.

— Але якщо ти вже даруєш, зроби ще одну послугу, візьми її з собою в Дебрецен і, якщо там зустрінеш Тіноді, попроси написати на ній якийсь вислів. Який він сам захоче.