Війна з саламандрами. Мати. Оповідання - Карел Чапек
«Отже, люди служитимуть саламандрам?»
«Служитимуть, коли тобі хочеться так це назвати. Просто працюватимуть на заводах, як і тепер. Тільки що матимуть інших панів. Кінець кінцем, мабуть, не так багато й зміниться…»
«І тобі не шкода людства?»
«Ради бога, дай мені спокій! Що я можу вдіяти? Адже люди самі цього хотіли: всі хотіли мати саламандр; цього хотіли торгівля, промисловість і техніка, державні діячі й військові… Таж і молодий Повондра сказав: «Ми всі в цьому винні». Як би це мені було не шкода людства! Але найбільше було мені шкода його, коли я бачив, як воно само щосили рветься до своєї згуби. Криком би кричав, на таке дивлячись. Ревів би й руки здіймав угору — немов бачиш, як поїзд звертає не на ту колію. Тепер цього вже не зупинити. Саламандри плодитимуться далі, вони далі й далі дробитимуть старі континенти… Згадай лишень, що доводив Вольф Мейнерт: люди повинні звільнити місце для саламандр, і тільки саламандри створять щасливий, цільний і однорідний світ…»
«Ет, Вольф Мейнерт! Вольф Мейнерт— інтелігент. А ти чув про що-небудь настільки жахливе, згубне й безглузде, щоб якийсь інтелігент не захотів відродити ним світ? Та годі вже. Ти не знаєш, що тепер робить Марженка?»
«Марженка? Мабуть, грається на Вишеграді. Не галасуй, сказали їй, бо дідусь спить. То вона не знає, що їй робити, і страшенно нудиться».
«І що ж вона робить?»
«Не знаю. Мабуть, намагається дістати кінчиком язика кінчик носа».
«От бачиш. А ти згоден дозволити, щоб настав новий всесвітній потоп?»
«Та годі тобі! Хіба я можу творити чудеса? Що має статись, те станеться. Хай усе йде своїм невблаганним ходом. Адже в цьому є якась утіха: все, що діється, діється закономірно, з необхідності».
«І не можна якось зупинити тих саламандр?»
«Ні. Їх забагато. Їм треба місця».
«А якби вони від чогось вимерли? Ну, нехай би напала на них якась пошесть чи почалося виродження».
«Надто дешево, брате. Невже таки природа має весь час виправляти те, що напсували люди? Отже, й ти вже не віриш, що вони можуть урятуватися самі? От бач, от бач: ви завжди хочете сподіватися, що кінець кінцем вас хтось або щось урятує! То слухай: ти знаєш, хто ще й тепер, коли вже п’ята частина Європи затоплена, постачає саламандрам вибухові речовини, торпеди й свердла? Знаєш, хто вдень і вночі гарячково працює в лабораторіях, винаходячи ще ефективніші машини та речовини, щоб руйнувати світ? Знаєш, хто позичає саламандрам гроші, хто фінансує кінець світу, весь цей новий потоп?»
«Знаю. Всі фірми. Всі банки. Всі уряди».
«Отож-бо. Якби тільки саламандри виступали проти людей, то, може, щось би вдалося зробити; але люди проти людей — цього, брате, вже не зупиниш».
«Стривай-но! Люди проти людей… Щось мені спало на думку. Врешті ж можуть виступити й саламандри проти саламандр».
«Саламандри проти саламандр? Цебто як?»
«Ну, наприклад… коли тих саламандр розплодиться забагато, вони можуть перегризтись між собою за якийсь там клапоть берега, якусь там затоку, чи що; а потім уже битимуться за більші й більші володіння, і врешті почнеться світова війна за узбережжя, хіба ні? Саламандри проти саламандр? Як гадаєш, чи не до цього веде логіка історії?»
«Ні, так не вийде. Саламандри не можуть воювати проти саламандр. Це було б протиприродно. Адже саламандри — один рід».
«Люди теж один рід. Але їм це, як бачиш, не заважає. Один рід, а за що лиш не воюють! Навіть не за місце, де жити, а ще й за могутність, за престиж, за вплив, за славу, за ринки і ще бозна за що. То чого б і саламандрам не почати війну між собою, скажімо, за престиж?»
«А навіщо їм це? Ну скажи, яка їм із цього користь?»
«Ніякої — хіба те, що одні якийсь час матимуть більше берегів і могутності, ніж інші, а потім стане навпаки…»
«Та навіщо їм могутність? Адже вони всі однакові, всі вони саламандри; у всіх однаковий кістяк, усі однаково бридкі й однаково пересічні… Навіщо їм убивати одні одних? Ну скажи, будь ласка, в ім’я чого їм воювати між собою?»
«Не бійся, знайдеться! Ось поміркуй: одні живуть на західному березі, а другі на східному; вони битимуть одні одних в ім’я Заходу чи там Сходу. Тут ось європейські саламандри, а там, південніше, африканські; я не я буду, коли одні не захочуть стати вище за других! От і почнуть доводити свою вищість в ім’я цивілізації, експансії чи ще бозна-чого. Завжди знайдуться якісь ідеологічні чи політичні причини, в ім’я яких. саламандри з одного берега муситимуть різати саламандр із другого берега. Саламандри істоти цивілізовані, як і ми, тож їм не забракне ідеологічних, економічних, юридичних, культурних та інших аргументів».
«І зброя у них є. Не забувай, що вони чудово озброєні».
«Так, зброї в них удосталь. От бачиш! То невже таки вони не навчаться у людей, як робиться історія!»
«Стривай, стривай хвилинку! — Автор схопився й. почав ходити по кабінету. — Правда, це було б казна-що, якби вони такого не зуміли. Я вже бачу… Досить глянути на карту світу — ет, чорт, де б узяти яку-небудь карту світу?»
«Та я її уявляю».
«От і гаразд. Ось тут тобі Атлантичний океан із Середземним і Північним морями. Тут Європа, а тут Америка… Це колиска культури й сучасної цивілізації. Десь тут потонула стара Атлантида…»
«А тепер там саламандри затоплюють нову».
«Атож, А ось тут Тихий та Індійський океани, старий таємничий Схід. Колиска людства, як то кажуть. Десь тут, на схід від Африки, потонула міфічна Лемурія[145]. Отут Суматра, а трохи західніше від неї…»
«… острівець Танамаса. Колиска саламандр».
«Так. І там владарює King Salamander[146] духовний проводир саламандр. Тут іще живуть tapa-boys капітана ван Тоха, первісні тихоокеанські, напівдикі саламандри. Одне слово, це їхній Схід, розумієш? Уся ця область тепер називається Лемурія, а та друга, цивілізована, європеїзована й американізована, сучасна й технічно розвинена, — то Атлантида. Там тепер диктатором Верховний Саламандр, великий завойовник, інженер і солдат, Чінгісхан саламандр і руйнівник континентів. Надзвичайно цікава особистість».
(«Слухай, а він справді саламандра?»)
(«Ні. Верховний Саламандр — людина. Його звуть Андреас Шульце, за світової війни він служив десь у чині фельдфебеля[147]»).
(«Ах,
