Володимир - Семен Дмитрович Скляренко
— А потім?
— Потім, княже, приїхали гридні й забрали в неї дитину.
— А жона?
— Померла Желань, — стискуючи голову, пригадував Тедь, — жона Малуша довго ще жила одна в хижі, а потім її й не стало.
— Померла?
Тедь довго не відповідав.
— Не знаю, княже, — глухо й з великим смутком закінчив Тедь. — Може, пішла з села, може, лежить десь під каменем у Росі, а тільки не стало її, хижа стоїть порожня, ми вже її не чіпаємо — дуже хороша була жона Малуша, дуже ми любили її.
На тім розмова й закінчилась. Тедь і Радко помітили, що князь Володимир сидить, низько схиливши голову на руки, він, либонь, стомився після дороги. Мужі встали, попрощались, пішли стежкою до села.
Але Володимир не спав, коли Тедь і Радко зникли, він підвів голову, подивився навкруг — на скелі над Россю, чорну воду, в якій відбивалось багаття, на хижу, що без дверей, із розваленим дахом, сірими стінами стояла між кущів, — і глибокий, невимовно важкий стогін вирвався з його грудей.
4
Рогніда думала про князя Володимира. Проминуло три місяці відтоді, як він був у Полотську, а вже звідти — через гонців посадника Путяти — прислала вона князеві Володимиру написану залізним вістрям на бересті грамоту.
«Я, княже мій Володимире, — писала Рогніда, — живу, як і раніше, в теремі отців, воєвода Путята добре дбає про мене, в усьому маю достаток. Єдине болить, що не відаю, як ти живеш, княже, дуже турбуюсь, бо ходиш, про землю дбаючи, під мечем… І не токмо про себе думаю, ношу під серцем твоє дитя, — і йому, і мені ти потрібний, княже. Напиши ж грамоту, хоч одно слово через гонця Путяти, може, легше мені буде тут, у лісах полотських…»
Прочитавши ці рядочки берестяної грамоти, Володимир випустив її з рук і довго сидів, дивлячись на вогонь свічі, що під подихом вітерця з вікна то схилявся набік, то круто підносився вгору. Він пригадав ще одну ніч, коли свіча горіла в палаті у городі Полотську, коли горда дочка Регволда прийшла до нього, роззула, стала його жоною. «Я тебе полюбила, княже, — говорила тоді Рогніда, — а ти подумай, дай мені вісточку з города Києва».
Він не міг досі дати цієї вісточки й знаходив для цього причини… Жорстока брань з Ярополком поглинала весь його час і сили, закінчилась брань, але почалися турботи про землю, із дружиною своєю князь Володимир об’їхав усе поле на схід і на полудень від Києва, що не ніч — спав у іншому теремі, хижі, а то й просто на землі, поклавши сідло в голови, — ні, він не міг у цей час думати про далекий Полотськ, не міг послати грамоти княгині Рогніді.
Проте чи тільки через це не послав князь Володимир грамоти, якої так ждала Рогніда? Все залишилось би так, як і в Полотську, закінчивши брань, він щиро, одверто написав би Рогніді: «Я жду тебе в городі Києві…»
Але князь Володимир не міг так написати, бо в життя його увірвалось те, чого він не ждав і не шукав, — одна ніч, проведена в палаті Юлії, розірвала навпіл його душу.
За вікном висить повний місяць, шумить, затихає Гора, ось пройшли, гупаючи ногами, гридні, на столі горить, стікаючи воском, свіча, в промінні її видно берестяну грамоту, а от у переходах терема чути кроки, він пізнає їх, — це пройшла з сіней на верх княгиня Юлія, нині вранці у стравниці вона сказала, що хоче з ним говорити й ждатиме його вночі в своїй палаті.
Що ж, він піде зараз до неї. Князь Володимир довго дивиться на берестяну грамоту, що лежить на столі. «Напиши хоч одно слово, може, легше мені буде тут, у лісах полотських…» Він гасить свічу. Не сьогодні вночі писати йому відповідь Рогніді.
Якусь хвилину князь Володимир стоїть біля розчиненого вікна. На Горі тихо, десь на косах Дніпра несамовито кричать птахи, над обрієм і по всьому небу висять дуже великі мінливі зорі, знадвору лине задушливе, гаряче повітря, — скоро-скоро вже почнуться грози й дощі.
Він іде до дверей, відкриває їх, виходить у Золоту палату, на мить місячний промінь освітлює непокриту його голову, княжий знак, чуб, запалені очі, стиснуті в напрузі уста.
Десь у переходах нібито пролунали кроки. Він переступає промінь місяця на підлозі, скрадається в тіні під стіною, де висять доспіхи батька Святослава.
Але це тільки почулось — у теремі тихо, ніде не чути ні людського голосу, ні кроків, сплять усі, в сінях стоїть сторожа.
Переходи, темні знамена під стінами, скісне проміння з високих, вузьких вікон, тихі, нечутні кроки на мостинах — далі й далі йде князь Володимир, зупиняється, стукає в двері, жде, чує напружені удари свого серця.
Юлія відкриває двері палати. За нею — півтемрява, промінь місяця ледь торкнувся вікна, блукає на стінах, столі, ложі.
— Як я рада, що ти прийшов, — шепоче вона. — Тільки-но навіть молилась, щоб це сталось.
Володимир ступає вперед, сідає біля столу.
— Що молитва? — говорить він. — Ти мене кликала, от я й тут.
— Я знала, що ти прийдеш, спасибі тобі, княже.
— Сядь, Юліє! — каже Володимир. — Ти мені щось мала сказати?
— Так, — відповіла вона. — Я хотіла тобі багато сказати.
Юлія сідає на лаві так, що плече її торкається його плеча.
У місячному сяйві він бачить близько перед собою обличчя, поділене навпіл, ніби ниткою перерізане чорне волосся, тонкий ніс, що здригається від напруженого дихання, уста, очі — великі темні очі, в яких тремтить відсвіт місяця, — о, він знає ці очі, уста.
— Ти запитуєш, княже, що я хотіла тобі сказати? Невже ти сам не знаєш, не відчуваєш цього?
Вона кладе руку на його плече, й він чує, як тремтять, торкаючись тіла, її пальці.
— Ти знаєш, — відповідає Володимир, — що я не був у Києві, їздив у землі.
— Але ти давно повернувся звідти.
— Так, давно… Я вже три дні тут, на Горі.
— От бачиш! Три дні — це дуже багато, невже ти всі ці дні не хотів мене бачити?
— Я скажу правду, Юліє. Так, я хотів тебе бачити, але не смів, я ж говорив тобі — в городі Полотську жде мого слова Рогніда.
Пальці Юлії стискують плече Володимира.
— Скажи правду, княже! Ти любиш її? Мовчиш? Чому?
— Ти мене марно про це запитуєш, Юліє, бо знаєш, що я давно, ще в Новгороді, а потім у Полотську, нарік Рогніду своєю жоною. Нині я одержав від
