"Грант" викликає Москву - Василь Іванович Ардамацький
У прихожій пролунав дзвінок. Відклавши книгу, Шрагін пішов відчиняти двері.
Перед ним стояв хлопчик років п’ятнадцяти.
— Тут живе Емма Густавівна?
— Тут.
— То передайте їй, що до зрадників чесні люди в гості не ходять! — крикнув хлопчик і побіг.
Шрагін вернувся в кімнату і мимоволі розсміявся — те, що крикнув цей хлопчина, було вбивчим спростуванням усіх просторікувань гітлерівського соціолога.
…У прихожій почувся воркуючий голос Емми Густавівни, і вона ввійшла в вітальню, урочисто несучи голову, на якій була викладена старомодна пишна зачіска, схожа на проскурку.
— Ну, Ігоре Миколайовичу, як вам подобається ваша теща? — спитала вона жартівливо і в той же час трохи зніяковіло.
Шрагін усміхнувся і ще не встиг придумати, що відповісти, як Емма Густавівна мовила гордовито:
— Даремно ви усміхаєтесь. Сьогодні я хочу бути красивою. — Враз вона підвищила голос: — І взагалі ви всі тільки співаєте, що «старикам везде у нас почет». А у німців повага до старості людини — традиційна. За все своє життя я такої поваги до себе не бачила, Ігоре Миколайовичу. А тепер можете усміхатись скільки вам завгодно… — Високо піднявши голову, вона пішла в свою кімнату…
О п’ятій годині вечора у Шрагіна відбулося термінове побачення з Федорчуком.
Вони зустрілися в будинку Величка, який після смерті «отця» Савелія став повноправним священиком автокефальної церкви.
Величко провів Шрагіна на кухню, де ждав Федорчук, і сам вийшов у двір, щоб охороняти їх.
Федорчук мав тривожну новину: бомбардувальний полк, що стоїть на аеродромі, найближчим часом повинен перебазуватися ближче до Кавказького фронту. Це може статись протягом тижня, а Харченко ще не починав переносити вибухівку в тайник біля аеродрому.
Шрагін і Федорчук вирішили змінити весь графік операції, скорочуючи його до мінімуму. Харченко почне доставку вибухівки завтра. Але її треба зразу ж забирати з тайника і переносити на аеродром, а Федорчук не має можливості робити це кожної ночі.
— А Вальтер? — спитав Шрагін.
— Може.
— Вирішено.
Вони обговорили все, що треба було зробити для прискорення операції, і стали прощатись.
— Москва про наші справи знає? — раптом спитав Федорчук, дивлячись на Шрагіна своїми ясними голубими очима.
— Звичайно, знає, — відповів Шрагін. — У кожному повідомленні я від усіх вас передаю привіти рідним.
— А у відповідь що буває? — тихо спитав Федорчук.
— У відповідь все більше директиви — начальству не до лірики, йому діло давай. Загалом звільняти з роботи наче не збираються і рапортів за власним бажанням не вимагають, — розсміявся Шрагін.
Федорчук прикрив очі пушистими віями:
— Неможливо уявити собі, що там, у Москві, бігають трамваї, люди вранці вільно йдуть на роботу, не озираючись на всі боки, розмовляють по телефону, увечері вдома п’ють чай; лягаючи спати, не кладуть під подушку пістолет.
— Вони знають, що ми спимо із зброєю, і спокійні, — усміхнувся Шрагін…
Емма Густавівна, звичайно, мала рацію — такого дня народження у неї не було ніколи. За зсунутими столами розсілися майже двадцять чоловік гостей. Самих генералів було чотири: Штромм, Летцер і невідомий Шрагіну авіаційний генерал Унгер. Разом з лікарем Лангманом прийшов генерал од військової медицини. Адмірал Бодеккер привів представника головного військово-морського штабу адмірала Циба. Серед військових гостей взагалі нижче полковничого звання не було. Блиск орденів змагався з блиском ресторанного кришталю. Фон Аммельштейн сидів у смокінгу з білосніжним пластроном, у чорному галстуку сяяла брильянтова булавка. Було ще кілька німців у чинах, про яких Шрагін, запізнившись до приїзду гостей, нічого не знав. Нарешті, прийшли двоє місцевих знайомих Емми Густавівни, глухий, низенький на зріст старичок, який весь час очманіло розглядав присутніх і явно відчував себе не в гуморі, та літня сива жінка з розумним і якимсь тривожним обличчям, головний лікар лікарні для хворих на туберкульоз Марія Степанівна Любченко, що опинилася поруч із Шрагіним.
На спеціальному столику біля дверей було повно подарунків, і Емма Густавівна раз у раз поглядала туди, щасливо усміхаючись, мов дитина. В радіолі приглушено звучала гарна музика. Поздоровчим тостам, здавалося, не буде кінця, причому всі говорили довго, пишномовно і по-німецькому сентиментально. Фон Аммельштейн перший виголосив тост.
— Ви, панове, люди військові і бачите тільки війну і кров, кров і війну. — Старик поморщився і вів далі: — А відбувається щось більше. Знаходять один одного і об’єднуються всі німці на всій землі. Доля вирішила так, що я на старість лишився самотній. Вам важко собі уявити, що таке моя самотня осінь: величезний порожній будинок, у парку виє вітер, і ти сам один прислухаєшся до перебоїв свого серця. — Фон Аммельштейн останні слова промовив ледве чутно і, добувши з кишені, білосніжну хусточку, почав витирати сльози.
— Все-таки сентиментальність — це їхня стихія, — шепнула Шрагіну його сива сусідка. Шрагін вдавав, ніби не чує її, уважно й шанобливо слухаючи фон Аммельштейна.
— От чому, дорога Еммо-Розаліє — дозволь мені говорити тобі «ти», — твоє сьогоднішнє свято — це і моє торжество над самотністю. Я тепер не один на землі. За твоє здоров’я, Еммо-Розаліє! За мою радість! — вигукнув він і, нахилившись, поцілував Емму Густавівну в скроню.
Всі безладно закричали, задзвеніли бокали, і на секунду за столом запанувала тиша. Потім знову виник веселий гомін і шум. Офіціанти кинулись наливати вино в бокали…
Бенкет тривав майже до півночі, коли гості почали по одному розходитись — непомітно, по-англійському.
