"Грант" викликає Москву - Василь Іванович Ардамацький

— Кузьму Петровича? Звичайно, пам’ятаю. Я ж з ним потім цілий рік листувався, — радісно підтвердив Вальтер. І раптом проспівав: —«Мы молодая гвардия рабочих и крестьян» — це ж Кузьма мене навчив.

— Ідете в кіно? — спитав Григоренко.

— Н-ні, — Вальтер ніяково затнувся.

— Тоді ходімо з цього базару, поговоримо хоч хвилин з п’ять, пригадаємо давні часи, — запропонував Григоренко.

Вальтер завагався і подивився на годинник.

— Я жду одну людину…

— Та ми отам, біля будинку, сядемо на лавочку і вам буде видно, як та людина підійде, — казав Григоренко, прямуючи до лавочки. Вони сіли, і Григоренко, поклавши руку на коліно німцеві, спитав: — Як же це виходить, друже Вальтер: тоді у Великих Луках ви завели друзів, а тепер приїхали їх убивати?

Вальтер здригнувсь і повернувся обличчям до Григоренка.

— Ні, я приїхав не для того, — сказав Вальтер.

— А для чого?

Вальтер помугикав і відповів неголосно:

— Загалом, Костя, не для того — можете мені повірити, не для того.

І хоч він не повторив те, що сказав Юлі, Григоренко вирішив більше не зволікати.

— У нас, у росіян, є приказка: «Язиком вершків не сколотиш», — сказав він. — Ваш Гітлер теж казав, що бажає нам добра, тільки ми від того добра кров’ю захлинаємось.

Вальтер мовчав. Григоренко бачив його стиснуті, побілілі руки.

— Я все-таки не пам’ятаю вас по Великих Луках, — раптом сказав німець виклично.

— За даних обставин важливо, що я вас пам’ятаю, — відповів Григоренко, наголошуючи на слові «я».

Після цього Вальтер довго мовчав, а потім сказав:

— Гаразд, я піду на риск, роблю сьогодні це уже вдруге.

— Вдруге? — здивовано спитав Григоренко, чудово знаючи, що має на увазі німець.

— Та це не має значення, — втомлено відповів Вальтер і раптом рішуче спитав. — Ви справді хочете переконатись, що я не на словах, а на ділі друг радянських людей?

— Так, хочу.

— Тоді скажіть, що я повинен зробити, і я зроблю це, клянусь моїми батьками і моїми дітьми…

— Я скажу, але з однією умовою…

Вимога написати розписку злякала Вальтера. Спочатку він категорично відмовився. Потім спитав, кому потрібний цей документ.

— Тим, кому ви хочете допомагати, — відповів Григоренко.

Вальтер знову помовчав, потім вийняв з кишені записну книжку і сказав рішуче.

— Диктуйте…

Григоренко назвав йому пароль, вони міцно потиснули один одному руки і розійшлися в різні боки…

Увечері Григоренко доповів про все Шрагіну і всупереч його сподіванню дістав схвалення.

Так закінчилася зустріч з «дивним» німцем, з яким познайомився на аеродромі підпільник Сірчалов. Але самого Сірчалова на прохання Шрагіна з аеродрому відкликали: він справді був поганий конспіратор.

У гості до Емми Густавівни приїхав з Німеччини її родич Вільгельм фон Аммельштейн. Це був сімдесятип’ятилітній старик, високий, майже двометрового зросту, проте його хребет немов утомився носити громіздке тіло: коли Аммельштейн стояв, то вертикально трималась тільки нижня частина його тіла, а верхня була дуже нахилена вперед. А втім, це не заважало йому бути вельми рухливим і навіть метушливим. Його розпирали враження, і оскільки він був балакучий до неможливості, його в’їдливий тенорок звучав у домі з ранку до вечора.

— Ах, як це чудово, що я знайшов вас! — казав він Еммі Густавівні. — Я промчав через усю Європу і прямо помолодшав від цієї подорожі.

Спочатку Емма Густавівна поводилася зніяковіло і більше мовчала, та поступово вона призвичаїлась до родича, що об’явився, і стала йому гідною співрозмовницею. З цікавістю вислухала вона історію роду Аммельштейнів і на відповідь розказала свій родовід. Так, так, не було вже ніякого сумніву, вони справді родичі. Коли Емма Густавівна знайомила Аммельштейна з Лілею і Шрагіним, старик заплакав.

— Як це чудово! — пробурмотів він, і його склеротичне обличчя потемніло. — Тепер я знаю, що моя самітня могила не заросте бур’яном. — І тут же, без найменшої паузи, почав діловито розпитувати Шрагіна, хто він, яка в нього спеціальність, і чи не знає він, часом, сільське господарство.

— Ні, в сільських справах я нічого не розумію, — люб’язно всміхаючись, відповів Шрагін. Йому була смішна вся ця ситуація, і він розумів, куди хилить старик.

— Це поняття скласти не так уже й важко, коли господарство веде розумний управляючий. — Старик переможно оглянув усе маленьке товариство, що зібралося у вітальні: — Я сподіваюсь, що як тільки закінчиться це воєнне безладдя, ви переїдете до мене. Я хочу в своєму домі бачити правнуків. — Старик поманив Лілю до себе і, прихиливши, поцілував її в лоб.

Найближчої неділі в Емми Густавівни був день народження, і вона вирішила покликати гостей. Уперше вона запросила не тільки німців, але й своїх давніх знайомих із тих, хто лишився в місті. Очевидно, їй хотілося похвастатись перед ними своїм новим становищем. Аммельштейн дав грошей, а Штромм домовився в офіцерському ресторані, щоб вечерю забезпечили всім, аж до сервіровки. Мали бути й кельнери.

З ранку робітники з ресторану принесли посуд. У кухні влаштувався повар, що готував закуски. Лікар Лангман, щоб позбавити Лілю від обов’язку розважати гостей грою на роялі, прислав радіолу і портфель з пластинками. Ближче надвечір прийшли два офіціанти. Наче не було ніякої війни, і всі події зосередилися навколо дня народження старої жінки.

Вранці Ліля, Аммельштейн і лікар Лангман поїхали на машині в Одесу за подарунками для матері. Емма Густавівна пішла в перукарню. Дома лишився Шрагін. Він сидів у своїй кімнаті