Сьомий хрест - Анна Зегерс

Її страшно було торкнутись і кінчиком пальця. В неї було зів’яле довгасте обличчя, під очима — мішки. При тьмяному світлі ліхтаря важко було розглядіти, чи ростуть оті руді патли в неї на голові, чи причеплені до капелюшка як оздоба. Георг розсміявся.

— Це хіба твоє волосся?

— А то чиє ж іще? — Вона невпевнено подивилася на нього, і на її схожому на маску обличчі промайнув якийсь живий відблиск.

— Та хіба не однаково? — вирішив він уголос.

Жінка ще раз скоса глянула на нього. Вона нерішуче зупинилася на розі Торманштрасе, припудрила обличчя й обсмикнула на собі одяг. Але кращою вона від цього нб стала, та й не могла стати. Вона навіть зітхнула. Георг подумав: кудись же вона мене поведе. Зрештою, там будуть чотири стіни і замкнені двері. Він ласкаво взяв її під руку. Вони швидко пішли вулицею. Вона перша побачила поліцая на розі Дальманштрасе і потягнула Георга в якесь підворіття.

— Тепер для нас настали важкі часи, — сказала вона.

Вони пройшли кілька вулиць, старанно обминаючи поліційних. Нарешті дісталися до її будинку. Маленький майданчик, не чотирикутний і не круглий, а те й друге водночас, паче коло, намальоване дитиною. І площа, і насунуті один на одного шиферні дахи здалися Георгові на диво знайомими. Чи не жив я тут колись із Францом?

Побираючися сходами, вони змушені були пройти повз невеличкий гурт: двоє молодих хлопців і двоє дівчат. Одна дівчина зав’язувала краватку кульгавому хлопцеві, майже на дві голови нижчому за неї. Вона потягнула кінчики вгору. Хлопець потягнув їх униз, вона — знову вгору. У другого хлопця було чисто виголене обличчя, він трохи косив очима і був дуже добре вдягнений. Друга дівчина, в довгій чорній сукні, була напрочуд вродлива; бліде личко у хмаринці мерехтливого блідого золота. Але поміняти дівчину було тепер неможливо, це б страшенно заплутало справу. До того ж йому все було байдуже. Та й її чарівна врода, можливо, лише витвір його уяви. Він обернувся. Всі четверо пильно дивилися на нього. Справді, дівчина не така вже й вродлива: надто гострий ніс. Один з хлопців гукнув:

— На добраніч, кицю!

Георгова супутниця крикнула у відповідь:

— На добраніч, косоокий франте!

Коли вона відмикала двері, низенький гукнув їй:

— Бажаю щастя!

Вона відповіла:

— Заткни пельку, Геббельсхене!

— Оце, по-твоєму, ліжко? — сказав Георг.

Вона почала лаятися:

— Треба було піти в готель на Кайзерштрасе.

— Замовкни, — сказав Георг, — послухай-но. У мене неприємність, яка саме — це тебе не стосується. У мене скоїлося велике горе. Відтоді я не спав і хвилини. Коли я зможу тут спокійно поспати, я тобі добре заплачу. Я не пошкодую грошей, гроші в мене є.

Вона вражено подивилася на нього. Очі її засвітилися так, наче у череп встромили свічку. Потім вона заявила рішучим тоном:

— Домовились.

У двері загрюкали. Низенький хлопець просунув голову і оглянув кімнату, наче щось тут забув. Вона накинулась на нього з лайкою, але раптом змовкла, бо він моргнув їй бровами, щоб вона ввійшла.

Георг чув, як усі п’ятеро перемовлялися між собою тихими, свистячими голосами. Він не розібрав жодного слова — було чути тільки якесь шипіння, що нараз увірвалося. Він схопився за горло. Хіба кімната стала тіснішою, хіба її стіни, стеля й підлога насунулися на нього? Він подумав: «Треба мерщій тікати».

Та вона вже повернулась і сказала:

— Не дивися на мене так сердито.

Вона поплескала його по щоці. Він різко відштовхнув її руку.

Яке диво! Він справді заснув. Скільки ж він спав? Години? Хвилини? Невже Левенштайн утретє відкрутив водопровідний кран, не наважуючись робити йому перев’язку?

Поволі до Георга повертається свідомість. «Разом з нею, — думав Георг, — я відчую нестерпний біль у п’яти-шести місцях». Але він почуває себе на диво свіжим і здоровим. Виходить, він справді спав. Чому він, власне, прокинувся? Адже світло вимкнуто. Лише бліде проміння від ліхтаря падало знадвору крізь маленьке віконце в головах ліжка. Коли він сів, сіла і його величезна тінь на протилежній стіні. Він був сам.

Він прислухався, почекав. Йому здалося, наче він чув на сходах якийсь шум, легеньке рипіння дерев’яних східців під босими ногами або під котячими лапами. Його лякала велетенська тінь, що простяглася аж до стелі. Раптом тінь заворушилася, наче хотіла кинутись на нього.

В його мозку блискавкою промайнув спогад: пильний погляд чотирьох пар очей, що уп’явся йому в спину, коли він побирався сходами. Голова низенького у прочинених дверях. Підморгування бровами. Шепіт на сходах. Він схопився з ліжка і крізь вікно вистрибнув у двір. Упав на купу головок капусти. Побіг далі, вибив якусь шибку — яке безглуздя, краще було б зірвати клямку. Він збив когось з ніг, лише через кілька секунд зрозумів: це, була жінка. Він зіткнувся з кимсь обличчям в обличчя — двоє очей, що втупились в його очі, рот, що заревів йому в рот.

Вони покотились по бруківці, вчепились одне в одного.

Він побіг зигзагами по майдану і завернув в якийсь провулок, що виявився раптом тим самим провулком, де він спокійно жив кілька років тому. Наче уві сні, Георг пізнав і камені бруківки, і навіть пташину клітку над дверима шевської майстерні. А отут хвіртка, крізь яку можна пройти в інші двори, а звідти на Бальдвінсгесхен. «А що, коли вона замкнена, — подумав він, — тоді все пропало». Хвіртка була замкнена. Але що таке замкнена хвіртка, коли ти знаєш, що за