Сьомий хрест - Анна Зегерс

Він дивився на руку Еллі, а часом кидав швидкий погляд на її обличчя. Коли фільм закінчився і спалахнуло світло, він здригнувся. Перед тим, як вони пішли кожне своєю дорогою, їх руки в тисняві торкнулись одна одної, мов руки дітей, яким заборонено гратися разом.

У цьому жовтуватому пальті Георг почував себе вільніше і немовби якоюсь іншою людиною. Прости мене за все, Беллоні. Що ж далі робити? Скоро на вулицях не буде жодної живої душі, з усіх кафе й кіно люди підуть додому. Ніч лежала перед ним, мов прірва, в якій він марно сподівався знайти прихисток. І він ішов далі, мало не падаючи від утоми, елегантна лялька-автомат. Він думав узавтра послати Лені до свого старого друга Боланда. Тепер треба йти самому. Іншого виходу немає. Добре, що в нього хоч є цей одяг. Він міркував, який шлях І78 найкоротший. Уявити собі усі ці вулиці й провулки, коли хотілося тільки спати, було так само важко, як справді пройти цим шляхом. Георг доплентався на місце близько половини одинадцятої. Двері під’їзду іще не були замкнені, дві сусідки на ганку ніяк не могли досхочу набалакатись. Освітлене вікно на четвертому поверсі — вікно Боланда. Поки що все гаразд. Двері ще не замкнені, люди ще не сплять. Він не сумнівався, що вірно намислив. Саме до Боланда і треба було піти. Саме до нього, отже, нема чого довго роздумувати. «Саме до нього», — повторив Георг уже на сходах. Його серце билося спокійно, може, тому, що більше не слухало марних пересторог, а може, тому, що на цей раз справді нічого було боятися.

Георг пізнав жінку Боланда. Вона була не стара і не молода, не вродлива і не потворна. «Одного разу, — згадав Георг, — під час страйку, вона, мати кількох дітей, взяла до себе чужу дитину». Дитину, в якої не було батьків, — батько, мабуть, сидів у тюрмі, — ввечері привели до пивниці на збори. Боланд узяв дитину за руку і пішов додому, щоб спитати дружину, а повернувся сам. Збори тривали, обговорювали підготовку до якоїсь демонстрації.

Тим часом дитина знайшла собі батьків, братів, сестер і вечерю.

— Мого чоловіка немає вдома, — сказала жінка, — він у пивниці по той бік вулиці. — Вона була трохи здивована, але в неї не виникло ніякої підозри.

— Можна зачекати тут на нього?

— На жаль, ні, — сказала жінка розважливо, але рішуче, — вже пізно, а в мене заслабла дитина. «Треба дочекатися його, — подумав Георг. Він спустився трохи нижче і сів на сходах. — А що, як зараз замкнуть вхідні двері? Хтось може прийти раніше за Боланда, мене побачать і почнуть розпитувати. Та й Боланд може прийти не сам. Чи не краще почекати його на вулиці або зайти в пивницю? Його дружина мене не пізнала, а вчитель сьогодні вранці прийняв мене за літню людину». Георг прослизнув між двома сусідками, які все ще прощались, і опинився на вулиці.

А може, це та сама пивниця, куди тоді привели дитину.

З пивниці саме виходила підчарчена компанія. Чоловіки так голосно реготали, що на них зашикали з вікон. Майже всі — штурмовики, лише двоє в цивільному одязі, один з них Боланд. Він теж сміявся, як завжди, беззвучно й добродушно. Зовні він не змінився. Боланд і двоє штурмовиків відокремилися від гурту. Вони вже не реготали, а тільки широко усміхалися. Вони жили в одному будинку, один з них відімкнув двері — їх таки замкнули, — а двоє інших увійшли слідом.

Георг знав, що товариство, в якому він побачив Боланда, ще нічого не означає. Та й сорочки його супутників ні про що не говорять. У таборі він багато чого чув і зрозумів. Він знав, що змінилися життя людей, їхній зовнішній вигляд, оточення, форми боротьби. Він знав це так само, як знав і Боланд, якщо він тільки лишився такий, який був. Георг все це добре знав, але не відчував.

Георгові почуття були такі самі, як і колись, такі самі, як і у всіх у Вестгофені.

Йому ніколи було розмірковувати, навіщо супутникам Боланда потрібні ці сорочки, а Боландові — ці супутники. © http://kompas.co.ua

Побачивши їх, він відчув лише те, що відчував у Вестгофені. Адже в Боланда не написано на лобі, що йому можна довіряти. І Георг цього не відчував. Можливо — так, а можливо й ні. «Що ж мені робити? — думав Георг. Проте він уже дещо зробив: він уже пішов з вулиці, де жив Боланд. Місто знову ожило — востаннє перед сном.

— Бахманову жінку у Вормсі довелось арештувати.

— Чому? — різко спитав Оверкамп.

Він був проти арешту. Навіщо хвилювати населення, викликати в нього цікавість. Поблажливе ставлення поліції до родини Бахманів якнайкраще ізолює її.

— Коли Бахмана знайшли в мансарді і вийняли з зашморгу, його дружина почала кричати, що він мусив зробити це вчора, перед допитом, що їй шкода для цього навіть вірьовки. Вона не вгавала й тоді, коли труп забрали.

Вона переполошила всіх сусідів, кричала, що не винна, тощо.

— А як же поводилися сусіди?

— По-різному. Зажадати донесення?

— Ні, ні, — сказав Оверкамп. — Це нас уже не обходить. Нехай цим займаються вормські колеги. У нас і так доволі роботи.

Георг не міг розтанути в повітрі. «Піду з першою-ліпшою», — вирішив він.

Коли ж вона вийшла з-за рогу складу, що стояв посеред Форбахштрасе, за товарною станцією, то виявилося, що ця