Сьомий хрест - Анна Зегерс
— Звичайно, тікав… Він вам учора збрехав.
— Ах, бідний хлопець! — сказала жінка.
— Бідний?
— А що, хіба він був багатий? — спитала пані Мареллі.
— Ну, годі базікати! — сказав комісар. Жінка нахмурилася. — Прошу, сідайте. Я зараз накажу принести вам кави. Ви ж іще не снідали.
— Не турбуйтеся, — промовила жінка спокійно, з гідністю. — Я можу почекати, поки вернуся додому.
— А тепер, — сказав комісар, — розкажіть нам, будь ласка, з усіма подробицями про прихід Беллоні. Коли він прийшов? Що йому було від вас треба? Кожне слово, яке він вам сказав. Заждіть хвилинку! Беллоні помер, але це не рятує вас від тяжких, від найтяжчих підозрінь. Все залежить від вас.
— Сину мій, — сказала жінка. — Ви, мабуть, помиляєтеся щодо мого віку. Волосся в мене фарбоване. Мені шістдесят п’ять років. Все життя я торувала, хоч ті, що не знають нашої професії, мають неправильне уявлення про нашу роботу. Навіть тепер я змушена працювати з ранку до вечора. Чим же ви мені погрожуєте?.
— Каторжною тюрмою, — сухо відповів комісар.
Пані Мареллі широко, мов сова, розкрила очі.
— Бачте, у вашого приятеля, якому ви, можливо, допомогли втекти, було чимало гріхів. Якби він сам не зламав собі шиї, його, мабуть… — Він розітнув долонею повітря.
Пані Мареллі здригнулась. Але виявилося, що вона затремтіла не від страху, а тому, що згадала про щось.
Вона повернулася до ліжка Беллоні з таким виразом на її обличчі, наче за дрібницями забула про головне, і натягнула на обличчя покійного простирадло. Було видно, що вона не вперше робила мерцям таку послугу.
Але потім у неї. підломилися коліна. Вона сіла й спокійно сказала:
— Накажіть все-таки принести кави.
Комісарів брала нетерплячка, була дорога кожна секунда. Вони стали обабіч її стільця й почали добре узгоджений перехресний допит.
— Коли саме він прийшов? Який на ньому був одяг? Навіщо прийшов? Чого йому було треба? Що він говорив? Чим заплатив? Чи збереглась у вас асигнація, з якої ви йому дали здачу?
Так, вона тут, у сумці. Комісари записали номер асигнації, названу суму здачі вони порівняли з грошима, знайденими у покійного. Недоставало чимало. Може, Беллоні ще щось купив перед своєю прогулянкою по дахах?
— Ні, — сказала жінка, — він у мене дещо залишив, він був комусь винен.
— А ви вже віддали ці гроші?
— А що ж, ви думаєте, я взяла б собі гроші покійного? — спитала пані Мареллі.
— За грішми приходили?
— Приходили? — перепитала жінка, вже не зовсім упевненим тоном, бо зрозуміла, що сказала більше, ніж хотіла.
Але комісари припинили допит.
— Дякуємо, пані Мареллі. Тепер ми вас відвеземо машиною додому. А заразом оглянемо й вашу квартиру.
Оверкамп не знав, свистіти йому чи шипіти, коли у Вестгофен прийшло донесення, що в квартирі пані Мареллі знайдено светр, якого втікач Георг Гайслер виміняв у човняра на вельветову куртку. Гайслер уже був би тут, якби вони не повірили показанням цього йолопа, учня-садовода. Не пізнати власної куртки? Хіба це можливо?
Може, тут щось не так? Що саме? Виходить, Гайслер усе-таки був у рідному місті. Нерозв’язане лишалося питання, чи він і досі там переховується, поки знайде безпечний спосіб вибратися з країни, чи, в новому одязі, а можливо, й з грішми, вже покинув місто. Усі дороги, що вели з міста, перехрестя, вокзали, мости, переправи так пильно охоронялися, ніби почалась війна. В нових оголошеннях про вточу обіцяли по п’ять тисяч марок за кожного втікача.
Як Георг і подумав уночі, його рідне місто і всі, хто був зв’язаний з ним, ті люди, що оточують тебе і йдуть поруч з тобою — рідні, вчителі, ковані, наставники, друзі, — стали цілою сіткою живих пасток. І що довше працювала поліція, то міцніше стягувалася ця сітка. «Оце деревце виросло ніби навмисне для Гайслера, — радів Фаренберг. — Поперечну дошку можна прибити і трохи нижче. Йому доведеться зігнутися». Внутрішній голос підказує Фаренбергові, що в кінці тижня Гайслер зможе відпочити тут від своїх поневірянь.
— Ваш внутрішній голос! — озвався Оверкамп. Він подивився на Фаренберга професійним поглядом слідчого: «Цей уже недовго протягне».
Фаренберг одружився дуже молодим під час війни. Його підстаркувата дружина і дві майже зовсім дорослі дочки жили разом з його батьками в тому будинку на Ринковому майдані, в підвалі якого була технічна контора. Старший брат, електротехнік, загинув на війні. Фаренберг хотів стати юристом. Але війна, тривожний час не дали йому змоги старанністю подолати те, на що бракувало розуму й хисту. Замість допомагати старому батькові прокладати в Зелігенштадті труби, він волів оновляти Німеччину, завойовувати разом із загоном штурмовиків маленькі міста, насамперед своє рідне містечко, де його раніше вважали за нікчемну людину, — зчиняти стрілянину в робітничих кварталах, бити євреїв і, нарешті, всупереч лихим пророцтвам батька й сусідів, приїжджати у відпустку додому в парадній формі з грошима в кишені, з охороною та іншими атрибутами влади.
З усіх привидів, що ввижалися Фаренбергові за останні три ночі, найстрашнішим був його двійник у синьому комбінезоні, що продуває засмічену каналізаційну трубу. Його очі горіли від безсоння. Останнє донесення про те, що знайдено светр, здалося йому відповіддю на всі нічні молитви, щоб бог допоміг впіймати усіх в’язнів і щоб його минула найстрашніша кара — позбавлення влади. «Насамперед треба наїстися, — сказав собі Георг, — а то я не пройду і ста кроків. Тут десь є перекусна коло трамвайної зупинки». Йому кололо під грудьми, ніби йому встромили туди кинджал; він мало не впав. У нього
