Дев’яносто третій рік - Віктор Гюго
— Але я йду туди, — сказала мати.
І рушила в дорогу.
Селянка подивилася, як вона віддалялася, і пробурчала:
— Проте їй треба ж їсти.
Вона побігла за Мішель Флешар і всунула їй в руку чорного коржа.
— Ось вам на вечерю.
Мішель Флешар взяла корж, не відповіла нічого, не повернула голови і продовжувала йти.
Вона вийшла з села. Коли минала останні хатки, зустріла трьох дітей, обшарпаних і босих. Підійшовши до них, вона сказала:
— Ні, це дві дівчинки й один хлопчик.
І побачивши, як діти розглядають її корж, віддала його їм.
Діти злякалися, проте корж узяли.
Вона увійшла в ліс.
IV. ПОМИЛКА
Цього ж дня, вдосвіта, в темряві лісу, на шляху, що сполучає Жавене й Лекусс, відбувалося ось що:
Всі дороги, що перерізали Діброву, зокрема шлях між Лекуссом і Жавене — лежали в низині. А дорога від Лекусса і Жавене була ще й дуже звивиста. Вона скидалася скоріше на ярок, ніж на дорогу. З обох боків її огороджував живопліт. Важко знайти краще місце для засідки.
Цього ранку — за годину до того, як Мішель Флешар вийшла на узлісся і мимо неї зловісним видінням промайнув віз, оточений жандармами, — у заростях, через які проходить дорога з Жавене, за мостом через Куенон сховалася в хащах група людей. Це були селяни, одягнені в широкі плащі з шерсті, які в шостому столітті носили бретонські королі, а у вісімнадцятому — мужики. Одні з них мали в руках рушниці, інші — сокири. Ті, що з сокирами, натягали на галявину велику купу сухого хмизу та кругляків, так що вмить можна було розпалити велике багаття. Ті, що мали рушниці, засіли обабіч дороги і застигли в чеканні. Якби хто заглянув за гілля, то побачив би дула рушниць, просунутих поміж гілками. Вони когось підстерігали. Всі рушниці були націлені на дорогу, що біліла в ранковій сутіні.
Люди розмовляли в напівтемряві тихими голосами:
— Ти точно знаєш?
— Так кажуть.
— І її саме тут провезуть?
— Кажуть, що вона вже десь поблизу.
— Її не можна пропустити.
— Її треба спалити.
— Для того ж і зібралися ми тут аж з трьох сіл.
— Гаразд, а охорона?
— Охоронців повбиваємо.
— Але чи цією ж дорогою її везтимуть?
— Кажуть, що цією.
— Але ж це дорога з Вітре.
— Ну то що?
— А казали, що її везтимуть із Фужера.
— Все одно, чи з Фужера, чи з Вітре, — вона від самого чорта їде.
— То так. Треба, щоб вона туди й повернулася.
— А так. Її везуть, здається, в Паріньє?
— Здається.
— Вона не потрапить туди.
— Ні.
— Ні, ні, ні!
— Тихше, мовчіть!
Справді, час було причаїтись, бо стало розвиднятися.
Раптом люди в засідці затамували подих. Почувся стукіт коліс і іржання коней. Вони дивилися крізь гілки і невиразно розрізняли на глибокій дорозі довгий віз, навколо нього охорона — верхівці, і щось велике на возі. Все це наближалося до них.
— Ось вона! — сказав один, як видно, начальник.
— Так, — підтвердив другий, — і верхівці.
— Скільки охоронців?
— Дванадцять.
— Казали, що буде двадцять.
— Дванадцять чи двадцять, — всіх поб’ємо.
— Заждіть, доки вони під’їдуть ближче.
Незабаром з-за повороту дороги з’явився віз і охоронці.
— Хай живе король! — вигукнув ватажок цього селянського загону.
Сотня рушниць випалила разом.
Коли дим розвіявся, охоронці зникли теж. Сім верхівців лежали на землі, п’ять — втекли. Селяни підбігли до воза.
— Стривай, — крикнув начальник, — це не гільйотина. Це драбина.
Справді, на возі лежала тільки довга драбина.
Двоє коней корчилося на дорозі. Візник теж був убитий, але в нього влучили випадково, не навмисно.
— Все одно, — сказав начальник, — коли драбину везуть під охороною, це вже підозріло. Її везли на Паріньє, певно, для тих, що обложили Тург.
— Спалити драбину! — закричали селяни.
І вони її спалили.
Щождо того воза, який вони підстерігали, то він проїхав іншою дорогою і був уже на два льє далі, в селі, де його бачила Мішель Флешар при сході сонця.
V. VOX IN DESERTO[123]
Віддавши свій останній корж дітям, Мішель Флешар рушила в дорогу, — вона йшла навмання, просто через ліс.
Їй не хотіли показати дорогу, і вона сподівалася, що знайде її сама. Час від часу вона сідала, підводилася, потім сідала знову. Вона відчувала ту страшну втому, яка з мускулів переходить у кістки. Втому раба. І вона справді була рабом. Рабом своїх втрачених дітей. Вона хотіла їх знайти. Кожна згаяна хвилина могла бути для них загибеллю. Хто має на собі такий обов’язок, той не має більше права. Їй заборонено було навіть перевести подих. Але вона була знеможена вкрай. При такій мірі виснаженості не знаєш, чи можеш зробити хоч один крок. Вона йшла від самого ранку, і їй не траплялися більше ні села, ні окремі будинки. Їй здавалося, що вона заблудилася, потім — що не заблудилася, далі вона знову блукала в хащах, де не було ніяких прикмет. Чи наближалася вона до мети? Чи буде колись кінець її мукам? Чи вона впаде на дорозі й сконає? В деякі моменти їй здавалося неможливим пройти вперед хоч би крок. Сонце заходило й вже не пробивалося в ліс, стежки губилися в траві. Вона не знала, що робити. Вона гукала, але ніхто їй не відповідав.
Вона роздивилася навколо, побачила просвіт між гілками, попростувала до нього і несподівано вийшла з лісу.
Перед нею була вузька, як траншея, долина, на дні якої тік ясний струмок. Вона відчула, що хоче пити. Підійшла до води, нахилилася, напилася.
Потім, скориставшись з того, що стояла навколішках, помолилася.
Підвівшись, стала розглядатись навколо.
Потім переступила струмок.
За маленькою долиною тяглося, скільки було видно, широке плато, вкрите низьким чагарником, який починався від струмка, а далі закривав увесь горизонт. Ліс був відлюдним, плато — пустинним. В лісі за кожним кущем вона могла когось зустріти; на плато, доки сягало око, вона не бачила нічого. Лише кілька пташок, які, наче рятуючись від чогось, літали над кущами.
Віч-на-віч з цим безмежним простором, відчуваючи, що в неї підгинаються ноги і голова паморочиться, мати розпачливо закричала:
— Чи є тут хто-небудь?
І чекала відповіді.
Відповідь надійшла.
Пролунав суворий і глибокий голос, що йшов з-за обрію, луна підхопила його. Він подібний був до удару грому або принаймні пострілу з гармати. І здавалося, що цей голос відповів на запитання матері:
— Так.
Потім запала тиша.
Мати підвелася, вона ожила. Тут був хтось. Їй
