Дев’яносто третій рік - Віктор Гюго

Він глибоко замислився.

Тимчасом за кілька кроків від нього його помічник Гешан з підзорною трубою в руці оглядав горизонт у напрямі до Паріньє. Раптом він скрикнув:

— Ага, нарешті!

Цей вигук вивів Говена із задуми.

— Що таке, Гешан?

— Везуть драбину, командире.

— Рятувальну драбину?

— Так.

— Як? Ми досі її не мали?

— Ні, командире, і я дуже турбувався. Гонець, посланий до Жавене, давно повернувся.

— Я знаю.

— І повідомив, що в столярній майстерні в Жавене знайшов драбину потрібного розміру, реквізував її, звелів навантажити на віз, роздобув для неї охорону з дванадцяти верхівців і простежив, як віз виїхав на Паріньє. Тоді він повернувся назад.

— І доповів нам про це. Він сказав, що драбина має тут бути до заходу сонця. Я все це добре знаю. Ну й що?

— А те, командире, що сонце зайшло, а віз з драбиною ще не прибув.

— Як це можливо? Ми мусимо атакувати. Час настав. Якщо ми загаємось, обложені подумають, що ми не наважуємось.

— Можна атакувати, командире.

— Але рятувальна драбина необхідна.

— Безперечно.

— А в нас її нема.

— Буде.

— Як?

— Я ж ото й сказав — ага, нарешті! Віз не прибував, то я взяв підзорну трубу і став оглядати дорогу з Паріньє на Тург, і тепер я заспокоївся, командире. Віз он там, разом з охоронцями, спускається з горба. Ви можете його побачити.

Говен взяв трубу і подивився.

— Справді. Вже не так видно, щоб можна було все розглядіти. Але я добре бачу охоронців. Тільки їх там здається більше, ніж ви казали, Гешан.

— І мені так здається.

— Вони приблизно за чверть льє.

— Рятувальна драбина буде тут через чверть години, командире.

— Можна починати штурм.

Віз справді наближався, тільки на ньому було не те, що вони думали.

Говен, повернувшись, побачив перед собою сержанта Радуба, що стояв виструнчившись і опустивши очі.

— Що ви хочете, сержант?

— Громадянине командир, ми, люди батальону Червоного Ковпака, просимо у вас милості.

— Якої?

— Послати нас на смерть.

— А! — сказав Говен.

— Бажаєте виявити нам цю ласку?

— Але… там видно буде, — сказав Говен.

— Отже, командире, з часу бою в Долі ви нас бережете. Нас усе ще дванадцять.

— То що?

— Нам це прикро.

— Ви в резерві.

— Нам більше до вподоби бути в авангарді.

— Але ви потрібні мені, щоб вирішити успіх в кінці штурму. І я вас бережу.

— Даремно.

— Все одно. Ви ж будете в штурмовій колоні, наступатимете.

— Позаду. А право парижан іти попереду.

— Я про це подумаю, сержанте Радуб.

— Подумайте про це зараз, командире. Така добра нагода. Можна дати доброго гарту і дістати незгірш. Тург обпече пальці, що його торкнуться. Ми просимо милості бути там.

Сержант замовк, покрутив вус і продовжував схвильованим голосом:

— І потім, бачите, командире, у цій башті наші малята. Там наші діти, діти батальйону. Троє наших дітей. Цей паскудний йолоп, якого називають Згубою Синіх та Іманусом, цей Буж-ле-Грюан, чи Гуж-ле-Брюан, чи Фуж-ле-Трюан, чи чорт його знає, як його там звати, цей клятий демон загрожує нашим дітям. Нашим дітям, нашим крихіткам, командире. Нехай хоч земля провалиться, ми не допустимо, щоб з ними сталося нещастя. Чуєте, командире? Ми не допустимо. Недавно я скористався тим, що бою не було, піднявся на плато і подивився на них крізь вікно. Вони справді там, їх можна бачити з кручі, і я їх бачив і тільки налякав бідненьких. Командире, якщо єдиний волос впаде з цих любих голівок, я клянусь усім святим, що є на землі, я, сержант Радуб, не подарую цього богові, і я помщуся. І от що каже батальйон: ми хочемо або врятувати малят, або загинути всім. Це наше право, чорт бери, так, наше право усім загинути. А тепер маю честь кланятися.

Говен простяг Радубові руку і сказав.

— Ви молодці. Ви будете в атакуючій колоні. Я вас поділю надвоє. Шість поставлю в авангарді, щоб колона йшла без вагання, і шість в ар’єргарді, щоб не відставали.

— А я й досі командую дюжиною?

— Розуміється.

— Дякую, командире. Я буду, значить, в авангарді.

Радуб віддав честь і повернувся в ряди.

Говен витяг годинник, сказав кілька слів на вухо Гешанові, і штурмова колона почала строїтися.

VIII. МОВА І ГАРЧАННЯ

Тимчасом Сімурден, що досі не пішов на свій пост на плато і стояв обіч Говена, покликав сигналіста.

— Засурми́, — сказав він.

Ріжок засурмив, сурма відповіла.

І знову ріжок та сурма обмінялися сигналами.

— Що де таке? — спитав Говен у Гешана. — Що хоче Сімурден?

Сімурден підійшов до башти з білим платком у руках і сказав голосно:

— Люди в башті, ви знаєте мене?

Другий голос, голос Імануса, відповів з вершини башти:

— Знаємо.

Відбулася така розмова:

— Я уповноважений Республіки.

— Ти колишній кюре з Паріньє.

— Я делегат Комітету громадського порятунку.

— Ти піп.

— Я представник закону.

— Ти ренегат.

— Я комісар революції.

— Ти відступник.

— Я Сімурден.

— Ти демон.

— Ви мене знаєте?

— Ми клянемо тебе.

— Ви були б задоволені, якби мали мене в своїх руках?

— Нас тут вісімнадцять, які віддали б свої голови, щоб здобути твою.

— Гаразд, я йду віддати її вам.

На вершині башти вибухнув дикий регіт, потім почувся крик:

— Іди.

В таборі все затихло в чеканні.

Сімурден продовжував:

— З однією умовою.

— Якою?

— Слухайте.

— Говори.

— Ви мене ненавидите?

— Так.

— А я вас люблю. Я ваш брат.

Голос з вершини башти відповів:

— Так, Каїн.

Голос Сімурдена зазвучав якось особливо, в ньому були водночас і гордість, і лагідність:

— Ображайте, але слухайте. Я прийшов сюди парламентером. Так, ви мої брати. Ви бідні спантеличені люди. Я ваш друг. Я світло і говорю з темрявою. Світло завжди прагне братства. Хіба ми не маємо одну спільну матір-батьківщину? Слухайте ж. Ви дізнаєтеся пізніше, або ваші діти дізнаються, або діти ваших дітей, що в усьому, що діється в цей момент, позначаються вищі закони. Доки надійде той час, коли всі, навіть і ви, зрозуміють це, коли всі пристрасті, навіть і наші, втишаться, хіба ніхто не зглянеться над вашою темрявою? Я йду до вас, я вам пропоную мою голову, я роблю більше — я простягаю вам руку. Я прошу у вас милості загубити мене, щоб врятувати вас. Я маю необмежену владу і зможу зробити те, про що говорю. Це вирішний момент, я роблю останню спробу. Так, до вас говорить громадянин, республіканець, якому ви не довіряєте, але в ньому багато лишилося від священика. Громадянин б’ється з вами,