Дев’яносто третій рік - Віктор Гюго

— Мама, — сказав Гро-Ален.

— Мма, — сказала Жоржетта.

Згодом Рене-Жан став стрибати по кімнаті.

Побачивши це, Гро-Ален заходився стрибати й собі.

Гро-Ален переймав усі рухи й жести Рене-Жана. Жоржетта — менше. Трилітні копіюють чотирилітніх, але двадцятимісячні зберігають свою незалежність.

Жоржетта лишилася сидіти, проказуючи час від часу одне слово. Жоржетта не вміла говорити цілі фрази.

Це була мислителька, що висловлювалась апофегмами[122]. Мова її була односкладова.

Однак через деякий час приклад хлопців заразив її, і вона, кінець кінцем, спробувала робити, як її брати. Три пари маленьких босих ніжок заходилися танцювати, бігати й тупотіти по старому запорошеному паркету, під суворими поглядами мармурових бюстів, на які Жоржетта час від часу скоса поглядала, бурмочучи:

— Люма.

В мові Жоржетти «люма» звалося все, що нагадувало людину, але не було нею. Дитина уявляє собі істоти тільки перемішані з привидами.

Жоржетта більше падала, ніж ходила, стараючись не відставати від братів, тому просувалася охочіше на чотирьох.

Раптом Рене-Жан підбіг до вікна, підняв голову, потім враз опустив її і сховався за виступ віконної ніші. Він помітив, що хтось на нього дивиться. Це був солдат із табору синіх, розташованого на плато. Користуючись перемир’ям і до певної міри порушуючи його, він наважився підійти аж до краю рову, звідти видно було, що робиться в бібліотеці.

Побачивши, що Рене-Жан ховається, Гро-Ален сховався й собі. Він притулився до нього, а тоді Жоржетта заховалася за ними. Вони притаїлися тихо й мовчали. Жоржетта навіть приклала пальчик де губ. Через деякий час Рене-Жан рискнув виткнути голову: солдат ще був там. Рене-Жан знову швидко нахилив голову. І троє малят не сміли й дихнути. Так тривало досить довго. Врешті цей страх набрид Жоржетті, вона набралася сміливості й виглянула. Солдата вже не було. Вони заходилися бігати й гратися.

Хоч Гро-Ален був наслідувачем і шанувальником свого брата, проте мав свою спеціальність — знахідки. Його брат і сестра побачили раптом, що він гасає по кімнаті, тягаючи візок на чотирьох колесах, який звідкись витяг.

Цей візок для ляльки цілі роки валявся тут, запорошений і забутий, у доброму сусідстві з книгами геніїв і бюстами мудреців. Можливо, це була одна з тих іграшок, якими в дитинстві грався Говен.

Гро-Ален зробив з своєї шворочки батіжок і став ним ляскати. Він дуже пишався. Такі вже винахідники: коли не відкривають Америки, відкривають візок. Так завжди буває.

Та треба було поділитись знахідкою. Рене-Жан хотів запрягтися в візок, а Жоржетта — сісти в нього.

Коли вона влізла туди, Рене-Жан став конем, Гро-Ален — кучером.

Але кучер не знав свого діла, кінь став вчити його.

Рене-Жан кричав Гро-Аленові:

— Кажи: Но!

— Но! — повторив Гро-Ален.

Візок перекинувся. Жоржетта впала і закричала.

Їй дуже хотілось поплакати.

— Перестань, — сказав Рене-Жан, — ти ж уже велика.

— Я велика, — пролепетала Жоржетта.

І втішилась тим, що доросла.

Під вікнами знадвору був досить широкий карниз. Цілий шар пороху, нанесеного з плато, вкривав його. Дощі зробили з цього пороху знову землю, вітер приніс сюди насіння, і зернятко одної колючої кущової рослини, так званої «лисячої шовковиці», пустило ростки на цьому клаптику грунту. Був серпень, кущик був укритий ягодами, і одна гілочка пройшла у вікно, звішуючись майже до підлоги.

Гро-Ален, що відкрив спочатку мотузку, а потім візок, відкрив і ці ягоди. Він зірвав одну і з’їв.

— Я голодний, — сказав Рене-Жан.

І Жоржетта прискакала на всіх чотирьох.

Утрьох вони обібрали всю гілочку і з’їли всі ягоди.

Весело смакуючи ягоди, вони так вимазалися їхнім червоним соком, що з маленьких янголят перетворилися в маленьких фавнів. Вони голосно сміялися.

Часом вони кололи собі пальці. Та це пусте.

Жоржетта простягла Рене-Жанові свій пальчик, де виступила краплинка крові, і сказала, показуючи на колючу рослину:

— Колюцка.

Гро-Ален, що теж наколовся, з недовірою поглянув на гілочку і сказав:

— Це звірятко.

— Ні, — відповів Рене-Жан, — це палиця.

— Це злюка-палиця, — відказав Гро-Ален.

Жоржетті і цього разу хотілося плакати, але вона засміялася.

V

Тимчасом Рене-Жан, можливо, заздрячи відкриттям свого молодшого брата, задумав великий проект. Ще тоді, коли він обривав ягоди і колов пальці, його очі раз у раз поверталися до підставки-пюпітра, що стояла окремо, немов пам’ятник, посередині бібліотеки. Це була підставка, на якій лежав славнозвісний том «Святого Варфоломія».

Це був справді розкішний, визначний фоліант. Видана була ця книга 1628 року в Кельні знаменитим видавцем біблії Блевом, по-латинському Цезіусом. Друкували її особливим способом, і не на голландському, а на чудовому арабському папері, що ніколи не жовкнув, бо вироблявся з шовку. Оправа була з золоченої шкіри, а застібки були срібні. Чисті аркуші на початку і при кінці книги були з найкращого пергаменту. Була в томі безліч гравюр на дереві й міді і географічні карти багатьох країн. До книги був доданий на початку протест видавців, папероторговців і книгарів проти едикту 1635 року, що встановляв мито на «шкіру, пиво, ратиці, морську рибу і папір». Загалом ця книга була знаменитою і майже такою ж рідкістю, як московський «Апостол».

Книга була гарна, і тому Рене-Жан поглядав на неї, можливо, аж із надмірною цікавістю. Вона була розкрита якраз на великій гравюрі, що зображувала святого Варфоломія, який ніс у руці свою власну зідрану шкіру.

Цю гравюру видно було з підлоги. Коли поїли всі ягоди, Рене-Жан подивився на неї жадібним поглядом. Жоржетта, простеживши, куди дивляться братові очі, теж помітила гравюру і сказала:

— Кальтинка.

Це слово, здавалося, змусило Рене-Жана зважитися. І він, на превелике здивування Гро-Алена, вчинив щось надзвичайне. В кутку бібліотеки стояв великий і важкий дубовий стілець. Рене-Жан попростував до цього стільця, схопив і сам-один притяг до підставки. Потім, присунувши його до пюпітра, він виліз на нього і поклав обидві руки на книгу.

Вибравшись на цю вершину, він відчув потребу бути величним. Він узяв «кальтинку» за ріжок угорі і став ретельно виривати. Та хоч як старався, проте відірвав навкіс. Увесь лівий бік гравюри з одним оком і частиною сяйва старого апокрифічного євангеліста лишився в книзі, а Жоржетті він дав другу половину святого і всю його шкіру. Жоржетта прийняла святого і сказала:

— Люма!

— І мені! — закричав Гро-Ален.

Перша видрана сторінка — немовби перша пролита кров: потім починається погром.

Рене-Жан перегорнув сторінку. Після святого був його коментатор, Пантеус. Рене-Жан видрав Пантеуса для Гро-Алена.

Тимчасом Жоржетта розідрала свій великий клапоть на два менші, потім два на чотири, отже історик міг би сказати, що святий Варфоломій після того, як з нього зідрали шкіру