Дев’яносто третій рік - Віктор Гюго

Раптом на горизонті з’явилася перед нею висока башта. Ця башта була одинока серед дикого пейзажу. Проміння західного сонця червонило її. До цієї башти було понад льє. За цією баштою, зникаючи в передвечірній імлі, виднілася широка зелена смуга, — це був Фужерський ліс.

Башта показалась в тому місці горизонту, звідки йшов гуркіт, що здавався їй закликом. Може, якраз ці звуки лунали саме там.

Мішель Флешар рушила до вершини плато. Перед нею не було нічого, крім рівнини.

Вона йшла до башти.

VI. СТАНОВИЩЕ ВИЗНАЧАЄТЬСЯ

Час настав.

Невблаганний тримав немилосердного.

Лантенак був у руках Сімурдена.

Старий рояліст-бунтівник був загнаний у своє лігво. Він ніяк не міг утекти. І Сімурден чекав, коли він стратить маркіза. Стратить тут же, на цьому місці, на його землях, так би мовити, в його домі, щоб це феодальне гніздо побачило, як скотиться голова феодала, щоб цей приклад запам’ятався всім.

Для того він і послав до Фужера по гільйотину.

Вбити Лантенака — означало вбити Вандею. Вбити Вандею — означало врятувати Францію. Сімурден не вагався. Цей чоловік міг виконати найжорстокіший обов’язок.

Здавалося, що маркіз загинув. Щодо цього Сімурден був спокійний, але його непокоїло інше. Бій мав бути страшний. Говен керуватиме ним і схоче взяти в ньому безпосередню участь. В цьому молодому командирі жив солдат. Він був людиною, здатною кинутись в найзапекліший бій. Що, як його уб’ють? Говена, дитя його душі! Єдину його любов на землі. Говенові досі щастило, але щастя — річ мінлива. Сімурден тремтів. Дивна доля поставила його між двома Говенами, одному з яких він бажав смерті, а другому — життя.

Постріл з гармати не тільки збудив Жоржетту і покликав матір з глибокої самотини. Випадково, чи з свідомого наміру каноніра, що націляв гармату, ядро, яке мало бути тільки попередженням, ударило в грати, що закривали отвір великої бійниці на другому поверсі башти, і наполовину вирвало їх з стіни. Обложені не мали часу лагодити це ушкодження.

Вони тільки похвалялися, що мають багато зарядів. А насправді бойових припасів у них було дуже мало. Слід підкреслити, що їхнє становище було ще критичнішим, ніж його уявляли обложники. Якби вони мали досить пороху, то висадили б Тург у повітря разом із собою і нападаючими. Але пороху ледве вистачило тільки на те, щоб приготувати по тридцять зарядів на кожного. Вони мали багато рушниць, мушкетів та пістолів і мало патронів. Вони зарядили усю свою зброю, щоб мати змогу підтримувати безперервний вогонь. Але на скільки часу вистачить зарядів? Вони мусили невпинно витрачати їх і водночас економити. Це була головна трудність. Щасливим випадком — зловісне щастя! — бій мав відбуватися врукопашну, на шаблях і кинджалах. Більше мали колоти й рубати, ніж стріляти. На це була вся їхня надія.

Башта всередині здавалася неприступною. У нижньому залі, де був пролом, барикада, майстерно збудована Лантенаком, перегороджувала вхід. За барикадою стояв довгий стіл, вкритий зарядженою зброєю, мушкетонами, карабінами, рушницями, а також шаблями, сокирами й кинджалами. Нижню камеру темниці не було змоги використати для того, щоб висадити башту в повітря, і тому маркіз звелів замкнути двері до льоху. Над нижнім залом містилася кругла кімната другого поверху, до якої можна було пройти тільки дуже вузькими гвинтовими сходами. У цій кімнаті, як і в нижньому залі, стояв стіл з усякою можливою зброєю, до якої треба було тільки простягти руку, а освітлювався він тільки крізь велику бійницю, що в ній ядро вивернуло грати. Вгору від цієї кімнати гвинтові сходи вели в круглу ж кімнату третього поверху, де були залізні двері, що виходили до мостового замка. Кімната на третьому поверсі звалася «кімнатою залізних дверей», або «дзеркальною», бо на голих її стінах висіло на старих іржавих цвяхах багато дзеркал, — чудна мішанина вишуканості й дикунства. Вищі кімнати не було ніякої рації боронити, і тому цю кімнату можна було назвати тим, що Манессон-Мале, законодавець у справі укріплень, називає «останнім пунктом, де обложені мають здатися».

Як ми вже казали, йшлося про те, щоб не допустити сюди нападаючих.

Круглу кімнату третього поверху теж освітлювало крізь бійниці зовнішнє світло. Проте в ній горів факел. Цей факел, увіткнутий, як і факел у нижньому залі, в залізний підфакельник, засвітив Іманус, поклавши біля нього кінець сірчаного гнота. Страшна завбачливість!

В глибині залу нижнього поверху на довгому помості стояла їжа, як у печері гомерівської доби: великі блюда з рисом, юшка з гречаними галушками, кришена телятина, коржі й оладки, компот із сухих овочів, глечики з сидром. Їли й пили хто скільки хотів.

Постріл з гармати сполошив усіх. Лишалося не більше як півгодини до штурму.

Іманус на вершині башти стежив за наближенням обложників. Лантенак звелів не стріляти і дати їм змогу увійти в башту. Він сказав:

— Їх чотири з половиною тисячі. Вбивати їх на рівнині марна річ. Будемо вбивати тільки всередині. Тільки всередині встановиться рівність.

І він додав, сміючись:

— Рівність і братерство.

Було умовлено, що як тільки ворог почне наступати, Іманус засурмить, подаючи цим сигнал.

Всі мовчки стали за барикадою або на сходах і чекали, тримаючи рушниці в одній руці і чотки в другій.

Становище визначилось.

Нападаючі мусили вдертися в пролом, захопити барикаду і в жорстокому бою взяти три поверхи та двоє гвинтових сходів, змагаючись під лютим обстрілом за кожний східець. Обложеним лишалося одне — вмерти.

VII. ПЕРЕД БОЄМ

Говен теж готувався до атаки. Він давав останні вказівки Сімурденові, що, як уже говорилося, мав пильнувати з боку мостового замка. Вирішено було, що ні нижня батарея, яка стояла в лісі, ні батарея на плато не стрілятимуть, коли не буде вилазки або спроб обложених утекти. Говен лишив собі командування штурмовою колоною, і це дуже непокоїло Сімурдена.

Сонце пішло на спочинок.

Башта у чистому полі нагадує судно у відкритому морі. Її можна атакувати тільки в такий же самий спосіб. Це скоріше абордаж, ніж штурм. Без гармат, без нічого зайвого. Ради чого обстрілювати мури п’ятнадцяти футів завтовшки? Пролом в борту, крізь який одні хочуть пробитися, а другі хочуть їм перешкодити, сокири, ножі, пістолети, кулаки й зуби, — така картина бою.

Говен зрозумів, що немає іншого способу здобути Тург. Нічого страшнішого не могло бути за таку атаку. Він знав, що являє