Коротка історія семи вбивств - Марлон Джеймс
Від вибуху в будинку цілком завалюється стіна, а те, що встояло, спалахує від газу У Джосі напоготові волина, щоб застрелити кожного, хто спробує втекти, а заодно й пожежників, якщо ті намагатимуться рятувати погорільців. Гримнуло так, що я мимоволі зірвався — і гайнув звідти. Як би після цього дехто не став сприймати мене за боягуза...
За травень, червень і липень місту, братикам і сестричкам довелося знести багато скорботи. Війна у нашому Вавилоні перекинулася на Спеніш-Таун. Поліція дізналася про таємницю, яка оберігалася так, що навіть я тільки тепер розповідаю про неї вперше. У нас в Копенгагені була своя лікарня. Працювала протягом кількох років. ННП про неї не знала. Не знав і Шота Шериф; він просто вважав, що народ у Копенгагені такий міцний, що аж нездоланний. Правду кажучи, лікарня наша забезпечувалася краще, ніж клініка для багатіїв у Моні. Не знаю, хто її здав, нашу лікарню, але фараонам стало відомо про неї в червні. Вони й не підозрювали, що рани там лікують краще, ніж будь-де на Ямайці. Я досі так і не дізнався, хто зрадив цю таємницю, але йому краще сподіватися, що я відшукаю його раніше, ніж Джосі Вейлз. Я хоча б дам тому Юді шість годин фори на те, щоб утекти. На своїх двох. Але дечого я не знаю доти, доки мені не повідомляють про це кляті газети.
У червні, вперше за довгий час, до нас прямо нізвідки вдерлася поліція — і потягла всіх у тюрму. До дверей на стукіт підійшла моя жінка, але двері вже висадили, а жінку лупонули кийком по обличчю. Я збирався сказати: «Хто це зробив, до завтра не доживе», — та це тільки дало б їм привід відкрити вогонь: вони по ньому за роки зголодніли. Я тільки чув, як двері злітали з петель, а моя жінка кричала. Я вискочив з ванної і тут побачив, що в мене ціляться п’ятнадцять автоматів. «Кожне дуло тут голодує за бандитом, тож дай нам тільки привід, вилупку», — мовив один. І це були солдати, а не фараони!
Солдати — в коричнево-плямистій уніформі з багатьма кишеньками, в чорних блискучих чоботах. І ці солдати поводяться не так, начебто ми — злочинці, а вони — охоронці закону; вони поводяться так, наче йде війна, а ми — вороги. Вони густо прочісують усі будівлі та двори, заходять навіть до клубу. Причина одна: приблизно в той же час, коли вони натрапляють у Копенгагені на лікарню, в Ремі вони знаходять ще й дві камери, які слугували за в’язницю. Стрільці з Реми (які звітують переді мною) були викрали з Восьми Провулків двох олухів і тримали їх там дев’ять годин, час від часу б’ючи. І от солдати налітають на нас, витягають з будинків — хтось із наших ще в самих трусах, інші взагалі обмотані тільки рушником. Особисто я проти камер у Ремі не заперечую: є де вчити розуму молодняк із ННП. Знову ж, зрозумійте мене правильно: у цій країні Джа мені не треба ніяких «ізмів» і «азмів», особливо комунізму. Не хочу ні соціалізму, ні комунізму, ні трибалізму — не хочу нічого, де верховодить ННП. Але біда в тому, що про ці плани поліції — гукнути собі в поміч армійців — ми нічогісінько не знали.
Далі фараони тягнуть нас до буцегарні й замикають на три доби — часу досить, щоб засмердіти і засрати всю камеру згори донизу. У приміщенні всього одне віконце; я сиджу біля нього і не кажу ні слова. Ні Джосі, ні Віперу, нікому. А поки нас тримають у тюрмі, в Садах Елізіуму вибухають дві бомби.
Доктор Лав. Більше нікому.
Алекс Пірс
обто це і є суть? Що Співак може бути причетним до афери з перегонами в «Кайманас-парку»? Була в них така подія кілька місяців тому. У ямайців є приказка про те, що коли гівно не пливе в певний бік, то правду слід шукати десь поблизу. «Не все тут щира правда, але приблизно так». Я ні секунди не вірив, що Співак міг брати участь у якихось аферах, — це просто безумство. Але при цьому я впевнений, що хтось обачно збирає лайно деінде — і підкидає йому за огорожу, щоб смерділо. Як повідомило моє джерело, якось в обідню пору, тижнів зо два тому, Співак повернувся з Форт-Кларенс-Бічу, — а це вже само по собі не в’яжеться докупи, бо навіть я, білий і втілення Вавилона, знаю, що вранці він як годинник навідується на Бафф-Бей. І схоже, мало хто знав про ту його «прогулянку» у Форт-Кларенс, що теж цікаво. Туди він вирушив із людьми, які приїхали за ним; місцеві впізнали з них лише одного. А години через три він повернувся такий розлючений, що до кінця дня обличчя в нього було аж червоне.Аїша пішла з годину тому. Я у своєму номері, все ще в ліжку, роздивляюся свій живіт. Увесь цей довбаний приїзд сюди — повний капець. Навіть не знаю, що я тут роблю. Ну, тобто знаю, але... Здаюся собі папараці з газетки «Нешнл інкваєр»[230], що полює на скандальне інтерв’ю чергового Деніела Еллсберґа[231]. Тільки я, мабуть, ще гірший: нікчемне бидло, що титрує фотки натурального мудили всього з однією гітової піснею, яку той все ніяк не здрочить у студії. Така робота — повна лажа... Однак, напевно, час перестати витріщатися на свій живіт — і зосередитись. До того ж відчувати до себе жалість — це сімдесят п’ятий рік. Щось назріває, я це нутром чую. Може, щось у музиці,
