Коротка історія семи вбивств - Марлон Джеймс

— Не відірвав від чогось... чи когось?

— Чудово. Мабуть, весь ранок цю фразу складав, га?

— Ха-ха. Та пішов ти, Пірсе.

Марк Ленсінг. Треба буде при нагоді дізнатися, як цей пісюн розвідав мої координати.

— Чудовий день, правда ж? Ну хіба не чудовий?

— З мого готельного вікна він здається схожим на всі інші.

— Чи й не цабе! Ти все ще в ліжку? Хоча після такої гарячої сучки воно й не дивно. Тобі, чоловіче, не завадило б дивитися на життя ширше.

Навіть не знаю чому, — можливо, через те що я тут єдиний з відомих йому американців, — але він, в односторонньому порядку, вважає мене своїм друзякою.

— Ти що верзеш, Ленсінгу?

— Та оце думав сьогодні вранці про тебе.

— Чим зобов’язаний таким актом благодійності?

— Ну, багато чим. Ти, звісно, чувак пафосний, але ж я — твій друг, тож вважаю за потрібне тобі це сказати.

Хочеться відповісти, що він мені не друг і що я не подружився б із ним навіть під загрозою бути відтраханим насухо в дупу Сатаною і десятьма його багаточленними демонами, — але Ленсінг нині в такому настрої, який робить його цікавим. Таке трапляється, коли йому від тебе чогось треба, але пиха заважає йому озвучити це прямо.

— Отож учора ввечері я був зі Співаком у одній кімнаті.

— В якій ще кімнаті? Що за маячню ти, в сраку, несеш, Ленсінгу?

— Я говорив би з куди більшою охотою, якби ти мене не перебивав на кожному слові, Пірсе. Тобі мамця що, не читала книжок Емілі Пост[232], коли ти ріс?

— Мене виростили вовки, Ленсінгу. Як Мауглі.

Я відчув спокусу триматися й далі цієї глумливої теми і навіть посилити її, бо знаю: ніщо його так не злить, як моє небажання слухати його пронос.

— Я ось тільки недавно розмірковував над тим, як це вона робила, моя матуся: сама ловила і вбивала для себе потенційне м’ясо на чотирьох лапах. Серйозно, раз ти вже згадав про Емілі Пост, то моя колишня подру...

— Ну якого біса, Пірсе? Твоя матуся мені по шарабану. Та й твоя колишня подруга разом з нею.

— Шкода. Вона була дуже навіть нічогенька. Не твій тип, правда...

Я в такому дусі можу хоч весь день. Побачити б зараз, як наливається червоним його пика.

— Пірсе, ну справді, якого біса, hombre?

Hombre? Це щось новеньке. Не вистачало ще дати йому привід подумати, що він тільки-но започаткував новий рівень нашого спілкування — іншою мовою, чи щось таке, бо ж ясно, що оте «чи й не цабе» нас нікуди, бляха-муха, не приведе.

— Ти згадував сьогоднішній ранок. Твої думки з якоїсь причини наткнулись на мене?

— Що? А, так. Так, сьогоднішній ранок. Взагалі-то я там був з одним хлопцем з «Ньюсвіку». А ще була якась дівчина з «Біллборду»[233] і ще одна, здається, з «Мелоді мейкеру», от. Вони все допитувались у Співака про цей концерт за мир, хоча говорив переважно його менеджер. Так, це була прес-конференція в нього вдома.

От же ж йобане брехло. Не могло бути жодної прес-конференції, про яку не знав би заздалегідь я. І чому Ленсінг ні з того ні з сього раптом заговорив з лондонським акцентом?

— Так отож, усе пішло якось швидко, того в них, можливо, просто не було часу зв’язатися з тобою. Але ти не турбуйся, друже. Там від «Роллінг стоуну» був якийсь хлопець, у кожному разі, він сказав, що від «Роллінг стоуну», я навіть здивувався. А ти що, на ту контору більше не працюєш?

— Той хлопець із «Роллінг стоуну» — як, він сказав, його звати?

— Та я гребу! В ту ж секунду, як я почув: «Роллінг стоун», я відразу ж згадав свого гарного друзяку Алекса Пірса.

— Як мило з твого боку. Друзяко.

Я напружено думаю, як би мені ввічливо відшити цю підтирку для сраки, зателефонувати моєму довбаному босові та з’ясувати, чи це правда. Від такого кізяка, як Ленсінг, усього можна чекати. Як типовий одинак без друзів, він не вміє об’єктивно оцінювати, який жарт заходить занадто далеко, а який, бляха-муха, взагалі ним не є. Але якщо він сказав правду, то це лише опускає мій довбаний журнал нижче каналізації, Богом клянусь. Лайно. Воістину собаче лайно. Отже, вони віддали справжню журналістику... кому? Робертові Палмеру? Декертісу? А мене тим часом відряджають писати про те, як довбана Б’янка Джаґґер підточує пилочкою свої кігті, поки її чоловік записує якусь лободу в стилі реґі... Якщо це все, чого від мене хочуть, то чому не відрядити сюди одного довбаного фотографа (з яким, до речі, я ще тільки маю зустрітися)? Та в сраку все! Серйозно: в сраку все і всіх.

— І тут я подумав: це, певно, удар для мого друзяки Апекса, який ніяк не може вхопити успіх за хвоста...

— Що тобі треба, Ленсінгу?

— По-перше, щоб ти мене звав Марком.

— Ленсінгу, що тобі треба?

— Я більше думав, що треба тобі, Пірсе.

Тридцять хвилин по тому я сиджу під парасолькою біля басейну готелю «Пегас». Білі чоловіки в плавках тут гладкіші, а їхні дружини більш засмаглі — і те, і те означає «багатші», особливо якщо врахувати, наскільки ці жінки молодші за своїх чоловіків. Я не знаю, хто вони, бо Кінгстон насправді не туристичне місто, і якщо люди сюди приїздять, то переважно в бізнесових справах. Ленсінг був так переконаний, що має щось, потрібне мені, що йому вдалося переконати в цьому й мене. І ось я вагаюся між «що за хуйня, Алексе» і «а може, дійсно в нього є щось тобі потрібне». Хай там як, а мені цікаво.

Я чекаю біля готельного басейну, поглядаючи на чоловіка, що не звертає ніякої уваги на двох своїх огузкуватих дітей, які стрибають у воду животами вниз. Старший щойно гепнувся об воду так, що аж луна розкотилася. Я дивлюся, як товстопузик, накульгуючи, вибирається на край басейну, і в нього від бажання розревітися трясуться губи; він плаксиво шморгає носом, але тут озирається і бачить мене. Плакати при чужих, звісно, недобре, але ревіти перед своїм молодшим братиком — взагалі ганьба. Я хочу посміятися з маленького опецька, але відвертаюся,