Коротка історія семи вбивств - Марлон Джеймс
— Ало?
— Пірсе, чим ти там, у біса, займаєшся?
— Привіт, босе. Як воно нічого? Діти як там?
— Ти, здається, переоцінюєш близькість наших стосунків, Пірсе.
— Вибач, босе. Чим можу прислужитися?
— А ще ти, схоже, схильний думати, що я без кінця готовий вислуховувати твої балачки телефоном. Де твій довбаний репортаж?
— Я над цим працюю.
— Дві тисячі слів про те, чи прилетів Мік довбаний Джаґґер на Ямайку з Б’янкою, чи без неї, — і ти все ще не можеш надіслати мені цю довбану історію? Це що, так тяжко зробити?
— Шукаю кут огляду, босе.
— Ти шукаєш кут огляду! Ану підтвердь, чи я правильно почув: ти шукаєш... кут огляду? Я посилав тебе туди не на прес-конференцію, Пірсе. Я посилав тебе скласти всього лиш сраний фотозвіт, який ось уже кілька днів як мав лежати на моєму столі.
— Гей, босе, будь ласка, вислухайте мене. Я, ну, я тут сиджу на чомусь великому. Справді великому. Просто бомба.
— Годі триндіти на блатняку, Пірсе, — ти ж із Міннесоти.
— А ось це зачіпає, справді... Однак це важливо. Тут щось дуже серйозне затівається навколо Спів...
— Ти взагалі читаєш журнал, для якого пишеш? Про це в нас уже було, в березні. Почитай сам.
— З усією повагою, босе, той матеріал — суцільний шматок гівна. А хлопець, що його писав, просто перся сам від себе і від своєї значущості. У тій статейці нема нічого ні про Співака, ні про те, що реально тут відбувається. А в мене, між іншим, за півгодини зустріч із сином начальника ЦРУ. Еге ж, я просто сказав: ЦРУ. Я до того, що вітерець «холодної війни» от-от принесе сюди реальну бомбу і...
— Ти чув, що я щойно тобі сказав?.. Секунду. Ніякої гельветики[234] — все, крім гельветики, і заради Бога, хоч якийсь знімок Карлі Саймон[235] у такому ракурсі, ніби вона збирається зробити мінет Стівенові Тайлеру[236]. Алексе?
— Я тут, босе.
— Я сказав: про нього матеріал ми вже робили і про Ямайку вже робили. Якщо ж ти хочеш і далі колотитися з тим гівном та бомбами і не хочеш виконувати те, за чим я тебе туди відрядив, то, може, тобі слід зателефонувати в «Крім».
— О, ну коли так! Може, я й справді це зроблю.
— Не трахай мені мізки, Пірсе. Джексон каже, що ти досі з ним не зв’язався.
— Джексон?
— Це наш сраний фотограф, недоумку.
— А більше сюди ти нікого не посилав?
— Ти, взагалі, про що?
— Ти мене чув. Тут від «Роллінг стоуну» ще хтось є.
— Я таких розпоряджень не давав, Пірсе.
— Ні, справді, ти не став би відряджати сюди реального журналіста, якби відчув якусь смажену тему?
— Які там на Ямайці, в сраку, смажені теми? Якщо хтось хоче щось написати від себе самого і це не оплачується з моєї кишені, — вперед. А от тобі я плачу.
— Ага. Тобто це не той випадок, що, мовляв, для Пірса ця тема важкувата, він занадто зелений, пошлю-но я туди справжніх профі?
— Зелений — не той колір, який асоціюється в мене з тобою, Пірсе.
— Справді? А що ж це тоді за колір?
— За два дні в мене на столі має лежати фото з Джаґґером, який хапає за цицьки якусь сучку, — або вважай себе звільненим.
— А знаєш що? Знаєш? Я, мабуть, злиняю з цієї теми.
— Не тоді, коли я оплачую твою срану поїздку, Пірсе. Але не турбуйся: щойно ти притягнеш свою відгодовану сраку назад у Нью-Йорк, я не відмовлю собі в задоволенні особисто по ній гепнути так, щоб ти вилетів з роботи.
І він повісив слухавку. Тож технічно я звільнений, чи, в кожному разі, скоро буду. Власні відчуття з цього приводу мені до кінця ще не зрозумілі. Привіз Джаґґер сюди свою дружину чи ні? Чи оту блондинку, що треться біля нього останнім часом? І як це позначиться на його полюванні за чорними поцьками? У цю хвилину я й побачив Марка Ленсінга, що прямував до мене. Вигляд у нього був — один до одного — як у білого чувака з обкладинки розмовника «Як розмовляти по-ямайськи»: оливково-зелені парусинові штани, підкочені до середини литок, чорні кросівки, майка в червоно-зелено-золотисту смужку, яка не доходить до пупа. Ну а із задньої кишені, мабуть, стирчить ще й хустинка. А на голові — Господи прости! — растаманський тем, з-під якого стирчать світлі пасма! Ну чим не неофіт руху «Підари проти Вавилона»?! Хотів би я, щоб це мене турбувало більше, ніж втрата роботи.
— Земля — Апексові Пірсу. Де літаєш?
Якось непомітно для мене він устиг приземлитися на сусідній шезлонг, зняти штани, оголивши під ними пурпурові «бікіні», і замовити собі «Май-тай»[237].
— І ще пачку сигарет, Джимбо. «Мальборо», а не якийсь там сраний «Крейвен Ей».
— Ясна річ, миттю, містере Брандо.
Офіціант почимчикував геть. Я знехотя подумав, що справджується моя підозра: кожна людина на Ямайці посмоктує кінець зі сфери туризму.
— Алексе, мій друзяко.
— Ленсінгу?
— Певно, вчора вночі та лярвочка тебе добряче причарувала, раз ти все ще про неї мрієш. Я ж тебе вже тричі гукав.
— Відволікся.
— Я й бачу.
Повернувся із сигаретами офіціант.
— Гей, Джимбо, я просив «Мальборо». А ти мені приніс лайно — «Бенсон і Геджес»? Я схожий, по-твоєму, на британського підара?
— Аж ніяк, сер, уклінно перепрошую, сер, але «Мальборо» в нас немає.
— Чорт, я за це лайно не платитиму.
— Як скажете, сер... містере Брандо.
— Ось так. І, поки ти тут, — заміни мені це пійло. Смак — як у води, збовтаної з «Май-таєм».
— Миттю. Прошу вибачення, містере Брандо.
Офіціант підхопив коктейль і поспішив до бару. Ленсінг повернувся до мене і виразно усміхнувся: мовляв, «нарешті ми самі».
— Ну, Ленсінгу?
— Для друзів я Марк.
— Марк... А хто цей, у біса, Брандо?
— Хто?
— Брандо.
