На брата брат - Юрій Михайлович Мушкетик
… Вони лежали в зручному, витовченому в сіні кублі на старій киреї, яку принесла Груня, бавилися любов'ю. Груня впивалася своїми тонкими губами в товсті Сидорові губи й завмирала так, а потім вони, тісно притиснувшись тілами, починали розгойдуватись, вигойдували одвічний, немислимий танок кохання, й ноги їхні перепліталися, й тіла зливалися в одне, й медялася, паморочилася Грунина голова, і все ж кожного разу, в останній момент вона відсахувалася, впиралася кулачками Сидорові в груди, підтискала ноги до живота. Це був божевільний крутіж, — солодкі муки любові, хитавиця над прірвою і відчайдушний ривок на волю — неволю.
…І все тіло налилося солодкою імлою, медяниста мука поплинула по жилах, й перехопило подих, і вже не стало сили — вигоріла вся, википіла, — обезволило, й не ворухнути ні рукою, ні ногою, і тільки солоний присмак на вустах та щось кругле, золотисте, неначе пасхальна крашанка, у свідомості. Політ від землі в небо — крізь солодощі муки й пекельний біль.
…Той біль пронизував її ще не раз, вона чувала від молодиць, що спершу є тільки він, але в неї було інакше: і біль, і мука, й невситимість насолоди, яка забирала її геть усю, без решти. Й над усім тим (по дорозі додому) — лячне, студене, моторошне — що ж буде далі?
Перед тим, як від'їхати з Полтави, Матвій ще раз збігав конем до Жуків, навідав Мокрину та племінників, привіз їм гостинців. Від Супруна не було ніяких вістей, і Мокрина термосувалася душею, Матвій її заспокоїв: не подає звістки, то й добре, десь надійно сховався, серед полонених, похапаних його немає, нехай сидить у своєму сховку, як миша у норі. Перемежениться (ниньки те робиться швидко) — потихеньку вийде.
На вулиці його зупинив Овсій Качуренко. Ще раз подякував за рятунок і, дивлячись у землю, запитав:
— Цей, твій годованець, що він за людина?
Матвій здивувався:
— А на хворобу він вам?
— На хворобу чи не на хворобу… Либонь, коб не став моїм зятем. Ниньки в лісі ховається, Груня йому туди їсти носить.
— У лісі? — ще дужче здивувався Матвій.
— Еге ж… Скажи мені: вельми він у пушкарівську збродню закалявся?
До сьогоднішнього дня Матвій не знав, куди подівся Сидір, і ось така новина.
— Та вважайте, що не закалявся… Випив трохи горілки з пушкарівцями, побродив на сходках. Я довідувався: на валу він не був і біля обозу також. — Казав не всю правду — одводився.
Качуренко й далі не підводив очей, здавалося, він розглядає свої збучавілі, з чорними волоками постоли.
— А ти… йому щось даси? Хоч волів пару? Матвій подумав.
— Мабуть, дам.
Аж тепер Овсій підвів тривожні, в червоних прожилках очі.
— Так подавати йому рушники?
Колюча хвилька прокотилася по Матвієвому серцю. Ось коли він може спекатися Сидора. Легко, без мороки. Кількома словами поради Овсієві. Але щось і заломилося йому в грудях. Знав Качуренка як вшетечного чоловіка, хорошого господаря… Візьме гріх на душу. Журавка мовчав.
— Ну ти, якби була в тебе дочка, оддав би її за нього? — допитувався Овсій.
Матвій зітхнув.
— Не оддав би.
— Чого так?…
— Довго розказувать… Але… дивіться самі.
Качуренко вдарився в поли:
— От мені лихо. Я й сам… Коли мене татарин тягнув на аркані, Сидір сидів на сіні і жирував з моєю дочкою. А тепер… Ще піде по селу неслава. Що ж мені робити?
— Не знаю, — щиро відказав Матвій.
Гетьман ходив стривожений, з прихмареною душею: одну хмару з душі звіяло, другу принесло, один камінь з неї звалився, другий наповз. Донедавна йому здавалося: щойно переможе Пушкаря — позбудеться всіх тривог, усіх клопотів, закозакує на безвік. Пушкаря переміг — йому принесли на списі ворохобну голову, а Барабаш утік під Прилуки до Ромодановського, й той прикрив його полою свого каптана; князь наказував Виговському прибути до нього, а Виговський гостро відказував його посланцям: «Такого ще не бувало, щоб козацькі гетьмани ходили під царськими холопами», Ромодановський скаженів, похвалявся злапати гетьмана й приволокти у свій табір на аркані. Гетьман Ромодановському писав, щоб той вибирався геть з України.
Тим часом від'їхав з Києва до Москви Бутурлін, який мав хоч якесь порозуміння з українцями, трохи знав українські звичаї, на його місце прибув з військом князь Борис Шереметьев — куцомислий, бундючний, недобрий, і одразу потягнув шворку у свій бік. Виговський опинився поміж двох вогнів — шереметьївського та ромодановського, у які підкладали дрівця й недавні пушкарівці та барабашівці. Непокоїли гетьмана й кримчаки, він відвів їх у Полузор'я, під Стасівці, але вони не трималися там, розбігалися ватагами по Полтавщині, брали полон.
Кругом непевність, хитавиця, неясність. Хотілося з кимось порадитися і не мав з ким — влада не знає дружби, один угорі, другий внизу, — яка там дружба, і все ж згадував, як зачинявся з ним покійний Хміль і вони шепотілися до світанку, гетьман потягував густе вино, Виговський пив березовий сік, й перетрушували вдвох січку буденності, й знаходили в ній приховані цвяхи — викидали. Він такого чоловіка не має. Здебільшого бачить довкола себе людей маленьких, хитрих, над якими вознісся і які його бояться, сподіваються на винагороди, намагаються відгадати, що думає він сам, і підтакнути, віддалилися навіть ті, що допіру були найближче, вони ще мовби на дружній нозі, мовби кажуть в очі правду, але лише ту, якої йому хочеться, й помаленьку лестять, хитрують. «Мудро, мудро, гетьмане, кажеш, а я й не додумався до такого». Гаразд, що він не піддається на лестощі. Хоч у світі немає людини, яка б не піддалася на
