На брата брат - Юрій Михайлович Мушкетик

…Ось тут відбулося справжнє бойовисько — тіла в розсип, поміж них — кілька черкаських козаків (сині шлики шапок), пасся в ячмені осідланий кінь, один дейнека чомусь завис на катрязі воза, ще один звісився з передка, двоє — дейнека і козак — заснули в смертельних обіймах, дейнека тримав у задубілій руці запоясного ножа…

І знову купа трупів, неначе хтось стягнув їх до цього місця, й зненацька погляд наштовхнувся на пушкарівського козака, який лежав, заломивши під себе ліву ногу та страшно вибалушивши мертві очі, а поруч ще один козак, ліва рука на серці, як у пісні про загибель козака, а права з шаблею, й шабля впоперек грудей, жалом до неба, неначе й мертвий захищався. Й далі вздовж дороги горбики, горбики — людські тіла. І тиша, в'язка, кривава, хвилю тому тут ще все кипіло, скреготіла сталь, хрипіли живі й надрубані горлянки, а нині спокій і щось схоже на сон. Спали й ті, і ті.

Двоє козаків чи то вже згаслих після бою, чи й не виймали з наділків шабель, стояли на краю дороги, і їхні чоботи тонули в синьому квітові. Вони чомусь не погнали на Полтаву, лишилися на бойовищі…

— На цьому місці більше ніколи не зросте материнка, — сказав сивовусий, з довгим обличчям, великим вислим носом козак.

— На брата брат… — глухо відгукнувся другий, молодший, у чепурному жупані, у шапці з китицею.

Матвій здригнувся, неначе його самого пронизали ратищем. Він дійшов до байраку й спустився в діл. Тут трупів було менше, й лежали вони головами в один бік — дейнеки втікали, козаки їх доганяли. І вже — лише там та там розметане тіло, і вже одинока розчепірена постать на кореневищі липи. Треба б вернутися, пройти вздовж обозу ще раз, придивитися пильніше. Але звичайний людський страх, звичайна осторога не привернути до себе увагу, не навести на підозрілу думку — зупиняли його. Й вело його вперед ще щось, — неясна думка чи спомин, а може, й те й інше, щось таке, що викільчувалося, неначе з туману, м'якого й теплого, в якому можна сховатися. Ми ховаємося в ньому повсякчас і не можемо сховатися, ми затуляємося ним од днів прийдешніх, спочиваємо на часинку, а потім туман розвіюється, й ми стоїмо на белебні життя, під тягким вітром, самотні, нікому не потрібні й ніким не захищені.

…«Ховав, ховав», — ховавкає перепел, і Матвій бреде у високій траві, марно шукаючи перепеляче гніздо. Супрун імітує перепела так майстерно, що Матвій ловиться щоразу. Він уміє підробитися під будь — якого птаха, викликати його на спів, на гнівну пересторогу, на подружній відгук — розкрити… Рябого пугача він випугукував з дупла за дня, й стрілив його з лука, обпатрав і вкинув у косарський куліш, косарям сказав, що то дика качка. Косарі залюбки з'їли куліш, а потім один з них забрів у кущі й побачив пістряве пір'я. Розізлені дядьки хотіли побити Супруна, але він утік та виліз на осокора. Такого високого — на самий вершечок, що всі внизу умлівали, а найдужче Матвій, аби вершечок не вломився й Супрун не розбився. А Супрун сидів на зігнутому в дугу патикові й попугукував. А потім враз залився солов'єм. Це було десь отут… Ні, трохи далі. Там бічний рівчак, виярок, він веде на їхній сінокіс. Сіно косили толокою — за бирками, кому з толочан за ким випадало. Всі бурчаки, всі закапелки тут знайомі йому — вилазили їх, вишукуючи пташині гнізда, збираючи кислиці та груші—гнилички, вибовтували в копанках в'юнів та карасів. Удвох з Супруном будували над байраком курінь, як же гарно було вовтузитись у ньому. Верховодив, як завжди, Супрун, хоч і молодший. Водив його звідси й на чужі баштани… Водили в байрак пасти коня, Супрун сидів попереду, Матвій — позаду, міцно обнявши брата, — тримався за нього й тримав його. Поки той був менший — тримав, підріс — тримався. «Знаєш, як гуде спасівська муха? — запитує Супрун. — Жни — и — и, жни — и — и, жни — и — и, бевзь!» Й нестеменно виходило дзизкотіння спасівської мухи. Матвій реготівся. Супруна він побоювався, але й пишався ним перед хлопцями. Супрун нікому не давав наплювати в кашу, нікому не поступався… Як же так сталося, що поступився всім, лишився десь у кінці обозу? Думка про обоз здригнула ним. Ось і виярок. Тут був корч — буря вивернула дерево, його спиляли, а корч лишився, його вже немає. А це ось…

Матвій сахнувся. З — під куща ліщини виглядали ноги в посоюжених чоботях. Рвонувся назад, але щось його стримало. Кинув повід, долаючи страх у душі, нагнувся, відвів гілку, яка затуляла обличчя людини. Груди опекло гарячою кип'ячкою. Й попливло вниз — нижче, нижче, до живота. Перед ним лежав Супрун. Худе, темне обличчя з кібчастим носом, шорсткими вусами, повернене праворуч, руки витягнені вздовж тіла, по обличчю повзла комашка. Матвій підважив долонею Супрунову голову, вона хитнулася, перевалилася на другий бік. Мертво гойднулася туди — сюди.

Матвій стояв на колінах, маленький, затерплий, нещасний — знищений. Шукав Супруна серед мертвих і ось знайшов, і не знав, що робити. Поховати тут, везти в село? Кожну хвилю сюди міг хтось надійти. Найперше — його треба звідси перенести. Куди? В глибінь виярка — далі від утоптаної стежки. Там є місце, їхня з Супруном дитяча схованка, видовбана весняним бурчаком вирва, яка потім заросла лозою та бересклетом. Він наледве підняв Супруна — хоч і худий, а важкий, бо ж кремезний, костистий, — в обличчя дихнуло таким густим перегаром, аж Матвієві забило подих. Сморід перегару пробудив у ньому іншу, неясну ще думку, він поклав брата на землю й почав обдивлятися, шукаючи рану. Рани не було. Притулився вухом до грудей, почув биття серця. Супрун був мертвецьки п'яний. Як він додибав до виярка — невідомо. Мабуть, його вела таж сила, що й Матвія — спомину, дитячих видінь і марень…У них і спомини спільні… Брат — посланий на щастя, щоб не був