Богиня і Консультант - Володимир Львович Єшкілєв

— Олександре Васильовичу?

— Так.

— Ви пам'ятаєте археолога Бориса Робертовича Адамчука?

— Так. Земля йому пухом.

— Він рекомендував вас як видатного спеціаліста з проблем інформаційних фільтрів.

— З яких проблем, перепрошую?

— НЛП.

— Я вас не розумію.

— Я хотів би зустрітися з вами.

— Не дзвоніть сюди більше, — сказав Кондратенко і поклав слухавку.

Валерій Петрович покрутив у руках мобільний, широко розмахнувся і кинув його в Дніпро подалі від берега. Він відчув себе останнім лохом.

У червоному седані «Mazda», припаркованому за квартал від генеральського особняка Кондратенка, брюнетка, відключивши прилад дистанційного прослуховування, сказала білявці:

— Це він.

— З якого номера він дзвонив?

— Скорше за все, з «одноразового» мобільного. Він став обережним.

— Все одно треба «пробити» точку виходу з цього апарата.

— А ти нічого не відчула?

— Ні, він далеко звідси.

— Що робитимемо далі?

— Ти ж у нас тепер головна, Ді, ти й вирішуй, — знизала плечима білявка і припалила сигаріллу.

У те, що мисливці Ордену загублять їхній слід, Яра не вірив. Знаючи приблизно кількість бійців «Агату», яких можуть задіяти для стандартної операції перехоплення, Одноокий вирахував, що первинне кільце мисливців перекриє дороги в радіусі кількох десятків кілометрів. Потім його почнуть стискати. Вирватися з кільця, не маючи спеціальної техніки, буде практично неможливо. Окрім того, до пасивної участі в операції могли залучити ресурси місцевих правоохоронців. Ураховуючи його примітне каліцтво, вирішив Яра, Ордену знадобиться не більше двох діб, щоби витягти їх з будь-якої шпарини. Ловлячи автостопом попутку, вони з Індиго згаяли майже півгодини. Водій самоскиду погодився за двісті гривень довезти їх до Василькова. Коли вони під'їжджали до Жашкова, Яра помітив два гелікоптери, які летіли на південь. «Може, ще все обійдеться», — подумав він, порахувавши, скільки часу витратить спецпідрозділ на прочісування залишеного ними містечка. Індиго, прочитавши його думки, вперше за весь день посміхнулася. Але оптимістичний настрій утікачів протримався недовго. На кордоні Київської області, біля Скибина, було виставлено міліцейський блок-пост. Автоматники оглядали автівки, що вишикувалися у кількасотметрову чергу. Серед правоохоронців Яра помітив кількох здорованів у камуфляжі й світло-брунатних беретах «Агату». Зовнішнє кільце пастки замкнулося.

— А ось тепер, мала, усе залежатиме від тебе, — прошепотів Одноокий на вушко дівчині.

— Від Каменя, — виправила його телепатка.

Водій самоскиду підозріло подивився на них, але вже за мить блаженна посмішка спростила його обличчя. Одноокий був уражений: раніше Індиго не володіла миттєвим безконтактним гіпнозом.

— Я сяду за кермо, — сказав він. — Він у такому стані не зможе розмовляти з ментами.

Удвох вони перетягнули ослаблого водія на відкидне сидіння. Яра передивився його документи, картку відрядження і квитанції з бензозаправок. Будівельна фірма, як виходило з цих паперів, перебазовувала вантажівку-самоскид з об'єкту під Уманню до партнерів у Борисполі.

— Я вже бачу їхні думки, — повідомила Індиго, коли самоскид підповз до блок-посту. — Вони дуже злі, напружені, шукають терориста і дівчину-заложницю.

— А чому злі?

— Вони не мають вашого фото і того, що вони називають «орієнтіровкою». Вони лише знають, що у вас одне око й опіки на обличчі… А ще їх перекинули сюди з іншої операції, за яку їм обіцяли леве.

— А твоє фото вони мають?

— Ні.

— Ти зможеш зробити так, щоби вони побачили в мене не одне, а два ока?

— Я спробую.

— Серед них немає людей з непрозорою свідомістю?

— Там надто багато людей. Якщо така людина серед них є, то я можу її не відчути.

— Це дуже важливо.

Яра побачив, як від внутрішнього зусилля зблідло обличчя Індиго. Очі дівчини налилися древньою темрявою, здавалося, чорнильна хвиля добігла до тонкої плівки, що відділяє очні яблука від зовнішнього світу. Вона (чи то за неї це робив Камінь?) сканувала невидимий для звичайних людей світ, шукала непрозоре серед прозорого. Потім заплющила очі й заперечливо похитала головою. За мить під кабіною самоскида з'явилася голова у міліцейському капелюсі.

— Документи! — почув наказ Одноокий. Він через вікно подав папери правоохоронцеві.

Той узяв папери. Яра помітив, що рухи мента з якоїсь миті стали невпевненими. Він довго дивився на відрядження, потім віддав документи Одноокому.

— Що там? — спитав «агатівець», підходячи до мента.

— Все добре, — промурмотів той. — Документи в нормі.

— У кабіні ще хтось є?

— Немає.

— А якщо подивитися?

Індиго заплющила очі, риси її обличчя загострилися. Крізь нього проступили контури хижої маски.

— Ви як розмовляєте з офіцером, старший сержанте? — раптом визвірився на «агатівця» мент, на плечах якого красувалися погони з зірками.

— Шо? — бійця спецпідрозділу аж пересмикнуло з несподіванки. — Ти шо, зовсім страх потєряв, мєнтяра?

— Негайно віддайте мені вашу рацію, — продовжував мент офіційним тоном, — я доповім вашому керівництву…

— Йоханий бабай! — «агатівець» ляснув себе по колінах обома руками. — Тобі дати рацію? Ти моєму керівництву пазвоніш? Йобнувся?..

У цей момент машина попереду рушила, Одноокий за нею. Вони з Індиго так і не дослухали, чим закінчилася сварка між представниками конкуруючих силових структур. Даїшник за блок-постом енергійно обертав жезлом, прискорюючи рух перевірених автівок.

— Нам треба буде зійти просто в полі, — сказав Одноокий, коли самоскид проїхав ще кілометрів з десять. — Майстер швидко зрозуміє, що відбулося на блок-посту… На небі — слава Тарі! — з'явилися хмари, супутникам тепер буде важко нас засікти.

Індиго не відповіла. Вона важко дихала і вив'язувала вервечки із слів незрозумілої мови. У тих словах було багато придихальних звуків і раптових провалів до короткої тиші. Така тиша, напевно, могла б дзвеніти високим відлунням первісної порожнечі, якби мантри проголошувалися у храмовому підземеллі, а не в кабіні розігнаної до сотні кілометрів за годину вантажівки. Десь глибоко в