Богиня і Консультант - Володимир Львович Єшкілєв
Він весь укрився холодним потом. «Попався! Як останній лох попався!» — верещала в голові у старшого консультанта якась панічна частина свідомості. Інша частина наказувала: «Тікати, змішатися з натовпом!» Намагаючись не демонструвати ворогам своєї паніки, Мітелик неквапно рушив у напрямі до найближчого спуску в метро, але за десять метрів зовнішній примус зв'язав йому ноги. Коліна відмовлялися виконувати кроки, роз'їжджалися і тремтіли. Тим часом «Mazda» зупинилася біля Валерія Петровича і з неї вийшла усміхнена Діана. Бездоганний білий костюм підкреслював її гнучку талію і довгі ноги.
— Ось і зустрілися, — без реверансів констатувала посланниця ковену Тага. — Я тобі допоможу, мій котику, бо моя помічниця трошки перестаралася.
Вона ніжно підхопила старшого консультанта під лікоть, довела до автівки і допомогла старшому консультантові вмоститися на задньому диванчику. Перехожі чоловічої статі затримали на Мітеликові заздрісні погляди.
— Красиво ви мене… — оцінив Валерій Петрович.
— Скажи «дякую», що ми встигли першими, — не повертаючись зауважила білява дівчина, яка сиділа за кермом. — Люди Ордену сьогодні вночі вбили твого приятеля.
— Яру!?
— Ми називали його Однооким.
— Як? Де? — Мітелик сіпнувся, але Діана ліктем притиснула його до м'якого бильця кольору слонової кістки.
— Під Києвом, — повідомила білявка. — Він тікав від них на вантажівці і врізався у стовп. Наше джерело переконане, що його смерть була миттєвою.
— Господи! — Валерій Петрович заплющив очі. Серед усіх образів Яри пам'ять чомусь уперто вказувала на постать із розщепленими штанами, освітлену лісовим вогнищем.
— Ти тепер про себе повинен думати, — сказала Діана і торкнулася плеча білявки. Та обернулася, і старший консультант впізнав у ній «ляльку» зі свого сну про школу X.
Машина рушила. Погані дівчата мовчали. Мітелик зрозумів, що від нього чогось чекають. Він прокашлявся і запитав:
— Що я маю робити?
— Оце вже справжня розмова! — посмішка Діани стала глянцевою. — Нам від тебе небагато треба. Ти знайомиш мене з Вигнанцем і йдеш після того на всі чотири боки. Але подалі звідси, бо якщо тебе впіймають…
— А якщо дійсно впіймають?
— Тоді тобі пісєц.
— А ви не боїтеся відпускати свідка?
— Який ти там свідок…
— Свідок.
— Я тебе не розумію… — звузила очі Діана. — Що ти нам пропонуєш? Вбити тебе?
— Не треба.
— Тоді відповідай на моє питання.
— Я не знаю ніякого Вигнанця.
— Я мала на увазі того, хто найняв Одноокого.
— Одного разу він сказав мені, що його найняв якийсь «Дім Правди».
— Правильно. Це переклад колишнього титулу його хазяїна.
— Але я його ніколи не бачив. Він мені про нього нічого ніколи не казав.
— Він каже правду, — підтвердила білявка.
— Одноокий мав залишити для тебе схему контакту.
— Я не знаю, що…
— Записка. На вокзалі, у камері схову, — сказала білявка. — Я лише не можу побачити номера камери…
— Зараз він нам скаже номер, — запевнила її Діана. — Який там номер, котику?
Вона різко натиснула ліктем на його ребра. Від болю Мітеликові перехопило дихання. Він не став ризикувати і прохрипів номер.
— Він не бреше, — з безпристрасністю поліграфа підтвердила білявка.
— От і добре, — сказала Діана. — А тепер ми поїдемо в одне приємне місце і ти там відпочинеш.
— Куди? На кладовище?
— Поки що не туди, — обнадіяла Мітелика амазонка.
10
Аратара відчула смерть Одноокого, коли зупинений нею джип під'їжджав до повороту на Білу Церкву. Вона контролювала шофера і хазяїна джипа, яким сподобалася самотня блядюжка, що мандрувала узбіччям автобану. Хазяїн невдовзі впав у молитовний настрій, а шофер так уважно вдивлявся в набігаючу смугу асфальту, що зовсім забув про нову пасажирку. Привид Одноокого з'явився у салоні джипа і всівся біля шофера. Аратара бачила його — сірого, із розсіченою головою і відірваним до легень боком.
Дивлячись на привида, вона побачила усе, що сталося. Ніби хтось вмонтував DVD-плеєр між півкулями її мозку. Вона бачила, як водій самоскида, ледь очунявши від гіпнозу, вдарив Яру схованою під кріслом сокирою. Як Одноокий вбив його, поціливши у шию «нікером». Як намагався утримувати кермо, попри біль у розсіченій голові. Як ставала інтенсивнішою кровотеча і як тремтіла на червоній ділянці стрілка паливного індикатора. Як у вечірньому небі з'явилися гелікоптери мисливців. Як після кількох кілометрів безнадійних змагань з колесами бхайї-долі, найманець Дому Правди розігнав самоскид і різким рухом керма спрямував його в придорожній стовп… Поки Аратара здригалася від побаченого, привид щез. Разом із ним розсмоктався «плеєр» у її голові.
Джип довіз її до Контрактової площі. Там вона зайшла до просторої червоно-золотої кав'ярні й довго плакала, оточивши себе невидимістю. А потім голос Каменя змусив її подивитися на світ іншими очима. Вона ніби вийшла з темряви на освітлене сонцем поле. Голос сказав Аратарі, що вона вже не мусить іти шляхами звичайних людей — шляхами щоденних потреб. Що вона тепер має право змінювати напрямки і розрізнення світу за власним бажанням, вливати Силу у всі потрібні їй отвори оточуючого безсилля. І вона спробувала повести себе зі світом, як з порожньою пляшкою, з якої вийнято корок і котра не опирається наповненню. Вона побачила думки самотнього відвідувача кав'ярні, що збирався йти додому і — відводячи від себе ближні й дальні погляди — рушила за ним. Той не помітив, як Аратара сіла до його автівки, не зауважив, що вона увійшла до його квартири і присіла на диван у його вітальні. Натомість її помітив пес господаря квартири — доглянутий трирічний далматинець. Він спочатку підібгав хвіст, але жриця безслівно сказала йому: «Не бійся, наші предки разом пили воду з ріки життя». Він здивувався, повірив і підійшов до неї. Аратара зазирнула псові в очі, й звідти до неї вийшли великі знання і великі таємниці собачого Роду.
Вийшла пам'ять про безнадійні голодні зими темних тисячоліть, про блукання вовків крижаними