Богиня і Консультант - Володимир Львович Єшкілєв
На станційній платформі Одноокий злився з ранковим натовпом робітників, пенсіонерів і перекупок. З-за спин очікуючих він оглянув бетонний паркан, що відокремлював станцію від території занедбаної цукроварні. На паркані крейдою було накреслено три цифри. Перша з них означала, що у Вигнанця все добре, друга була кодом одного з обумовлених місць зустрічі, а третя — часом, коли Вигнанець чекатиме свого найманця. Одноокий трохи перечекав і спустився з платформи на вуличку одного із тих невиразних містечок, яких багато розкидала Україною двохсотлітня колонізація Дикого Поля.
Він ще раз перевірив, чи не веде за собою «хвоста», оглянув дахи і вікна найвищих споруд і водонапірних башт — чи, бува, не блисне десь лінза спостережного пристрою. Його трохи стурбував робітник на даху станційної споруди, але той латав стару бляху, не повертаючись у бік вулиці. За сто метрів від платформи Одноокий витягнув з кишені пачку «Пріми» — умовний знак, що він готовий до контакту. Припалюючи, він помітив, як у високому паркані навпроти ніби сама собою привідкрилася хвіртка. За парканом він виявив ще одну станцію, Цього разу пожежну.
Біля одноповерхового будиночка з гаражем ремонтували старенький ЗІЛ з цифрами 01 на дверцятах кабіни. Вигнанець із Шангріли стояв поряд із ЗІЛом, витираючи руки засмальцьованою ганчіркою. На ньому була синя спецівка, з кишені стирчала викрутка.
— Доброго ранку, Мігчиже[110]! — Вигнанець привітав свого найманця з легким акцентом. Одноокий знав, що Наставника у цих краях приймають за уродженця Півдня. Голену голову вигнанця прикривала вицвіла тюбетейка, тріснуті старосвітські окуляри та сива борода пом'якшували незвично різкі для слов'янського ока риси обличчя.
Яра теж привітався, і Наставник провів його до будиночка Тут, серед котушок із пожежними рукавами і пожовтілої наочної агітації, вони й повели розмову. Одноокий розповів про свої пригоди у рідному місті, про зустріч з амазонкою і про знайдення Каменя.
— Покажи мені його, — наказав Вигнанець.
Він прийняв до своїх рук реліквію, тихо шепочучи мантру Тари-Дролми, і довго дивився в червоні глибини Каменя. Потім повернув його Ярі. Той запитав:
— Ви казали, що маєте уважно його вивчити. Але відразу повертаєте Камінь мені. Щось не так?
— Я уважно вивчив його на твоїх очах, — відповів Вигнанець. — Я вже колись казав тобі, що глибинність дії насправді в жодний спосіб не залежить від її тривалості.
— Вибачте, Наставнику, за моє невігластво. — Яра склав руки на знак поваги до знань мага. — Я хочу вас про щось запитати.
— Питай, Мігчиже.
— Цій реліквії дійсно кілька тисяч років?
— Так.
— Вона старша за єгипетські піраміди?
— Старша. Камінь є сучасником епохи панування мамонтів і останнього льодовика.
— А хто його в той час так вміло відшліфував?
— Це зроблено було набагато пізніше, в Ірані. А за Доби Праматерів, на Півночі, він, швидше за все, зберігався необробленим. Але навіть у Тибетському Лоні не відають, як і за які заслуги шаманка Йіма з племені Рі отримала цю святиню. Це велика таємниця Темних тисячоліть.
— Чому їх називають «темними»?
— Небо тоді потьмяніло від пилу після падіння останнього великого метеориту і підземних вибухів у Поясі Вулканів. Зими тоді були довгими і лютими, північні землі вкрила крига. Багато людських племен вимерло, поширилися жорстокість і людожерство. Це були погані часи. На Півночі від Балтійського моря до Сибірської льодової пустелі залишилися живими ледве три тисячі людей із п'яти родів: Вайа, Рі, Есікі, Ома і Тубір. Так написано у Книзі Печер.
— Індиго вміє розмовляти з Каменем, — сказав Одноокий, розглядаючи плакат на стіні, що закликав бути уважними при підключенні до побутових приладів газових балонів. — Перед тим як я залишив її, вона дві доби не відривалася від Каменя, щось йому шепотіла.
— Вона — «датен», посередник, опора ритуалу. І свого часу стане великою жрицею, достойною запису до Переліку Сущих.
— Вона сказала мені… — Яра затнувся, ніби добираючи правильні слова.
Вигнанець допоміг йому:
— Вона сказала про мене щось погане, так?
— Ви читаєте думки, Наставнику. Так, — підтвердив Одноокий. — Вона чомусь назвала вас Кощієм і сказала, що від Кощіїв жінки не народжують.
— Напевно, ти подумав, що ми з Індиго могли б стати родоначальниками відродженого ковену Курана. А вона прочитала твої думки і відкинула таку можливість.
— Так, я подумав, — Яра збентежено подивився на того, хто колись носив титул Сейсалбулон — «Дім Правди».
— Вона не збрехала, Мігчиже. Мені не суджено стати батьком її дітей. Тобі, до речі, теж.
— Я ніколи себе не мав на увазі… І не маю.
— Ти сказав, — кивнув Вигнанець.
— А хто стане… батьком її дітей?
— Камінь підкаже їй.
— Коли?
— Прийде час. — Вигнанець примружив очі.
— А що означає «Кощій»? У наших казках це такий неприємний персонаж.
— Це дуже давня назва. У російській мові вона споріднена із словом «кощунство». Кощіями колись називали жерців-ягинів, які залишали свій ковен та своє Коло і починали практикувати темні ритуали — кощуни — для досягнення влади і безкінечного продовження свого життя. Деякі з тих кощіїв залишили помітний слід у світовій історії. За давніх часів таким був перший асасін Хассан ас-Сабах, а за новітніх — граф Сен-Жермен. Ти б мав про них чути.
— Але ж ви не практикуєте темні ритуали, а навпаки…
— Я залишив свій ковен, тепер я — вигнанець, місан-агпа. Формально я і є кощієм. Думаю, що саме Камінь Бау підказав їй це слово. Це добре. Значить Камінь поступово настроюється на її ментальне поле… Колись тутешні послідовники Богині мали багато проблем із сарматськими і половецькими кощіями. Це слово глибоко врізане
