Богиня і Консультант - Володимир Львович Єшкілєв

Мітелик перечитав ці записи ще раз. З них виходило, що Ірина Маргель у 2004 році намагалася керувати егрегором великої групи людей за допомогою Сили, схованої у Камені. Вона це робила не одна, а у складі якоїсь групи чаклунок або чаклунів. І ці намагання не привели до потрібного політикам результату.

«Тому С. і повернув Камінь професорові!» — раптом зрозумів Валерій Петрович.

Ніби щось перемкнулося у голові старшого консультанта. Розсипана до того мозаїка причин та наслідків миттєво склалася у несуперечливу картину послідовних подій. Першою з них стала «участь» Каменя у президентських виборах дві тисячі четвертого року. Нардеп С. залишився незадоволеним тим реальним керуванням егрегором, який здійснила руда «мегабестія». С. повернув реліквію, яка не виправдала його сподівань, і залишив прикарпатських ентузіастів-елітаристів у спокої. Але потім сталася друга подія. Інформація про Камінь — скорше за все, випадково — потрапила до тих, хто володів глибшими знаннями про природу подібних реліквій і способи їх використання. До керівників законспірованої міжнародної організації, про яку Яра мало що розповів Мітеликові. Може, тому, що й сам знав про неї небагато. Він називав цю організацію «Орденом», але назва ця, як здалося старшому консультантові, була умовною. На відміну від невігласів-політиків, орденці швидко зрозуміли, що археологи знайшли у кургані не просто один з артефактів, здатних фокусувати Силу, а сам легендарний Камінь Бау. Якби виконавці їхньої волі зі спецпідрозділу «Агат» діяли не так самовпевнено і незграбно, Камінь вже тепер прикрашав би орденську скарбницю. Дії бійців «Агату» (або якась супутня активність), у свою чергу, привернули увагу не менш загадкових, аніж Орден, східних магів, які через своїх агентів (тут Валерій Петрович з теплим смутком згадав сексапільну Діану та її віршик про собаку і гладіолуси) теж отримали інформацію щодо знахідки. Почалася справжня війна між магами Заходу і Сходу. А Камінь тим часом завдяки братанові Бобу опинився в руках «третьої сили», і цією силою був зовсім не Одноокий Яра, а той, хто його найняв. «Дім Правди», так він назвав свого хазяїна. Одноокий навіть натяком не обмовився про походження «третьої сили» та про її наміри. У ситуації, коли кожна з трьох сторін мала свої інтереси, Мітеликові було вкрай необхідно чітко уявити свої пріоритети і визначитися у симпатіях. Люди з Ордену, які вбили Боба, були його ворогами. Східні маги поки що нічого поганого йому не зробили.

Але вони теж полювали на Камінь і, судячи з розповіді Одноокого, недовго замислювалися, перш ніж застосувати зброю. Сам братан Яра виконував невідому волю невідомих керівників і здавався фанатиком. Серед усіх персонажів цієї історії лише телепатка Індиго викликала якщо не симпатію, то співчуття.

З іншого боку, Мітеликові подобалися конспірологічні таємниці. Одноманітна й невдячна робота у Фонді йому вже набридла. Сім'я не склалася. Навіть власної квартири у нього не було, і у випадку розлучення з Анжелою перед ним вимальовувалася невесела перспектива кочового життя в орендованих хатах.

А війна між магами, попри усі небезпеки, виглядала непоганим шансом поставити свої аналітичні таланти на службу могутній силі, яка не обмежувала себе ані у виборі інструментів, ані у грошових витратах. Адже магам майбутнього ковену, міркував Мітелик, врешті-решт знадобляться люди, які служитимуть посередниками між їхнім світом і світом політики. Таке посередництво мало б принести йому владу і великі гроші. Треба було лише знайти у всьому цьому власну тему. І в цих пошуках йому могли б допомогти двоє людей, які вже стояли на примарному кордоні між політичною ареною і невидимими царствами магів — генерал Кондратенко і нардеп С.

Одноокий неодноразово давав собі обіцянку ніколи не користуватися колись вже засвіченими банківськими картками, але його клієнти іноді забували про переваги «дипломатів» і шкіряних валіз із кешем. Перед відвідуванням банкомата він як міг змінив зовнішність і не помітив навколо нічого підозрілого.

Коли Одноокий повернувся до дачного будиночка, де переховувався разом з Індиго, та зустріла його на порозі з переляканими очима.

— Вони вас знайшли!

— Що за паніка, Жрице? — криво посміхнувся найманець. Він відчув, як обпалена частина його обличчя миттєво перетворилася на крижину.

— Я бачила в Камені! — Індиго по-дитячому кинулася йому на шию і заплакала. Він здивувався: яке гаряче в неї тіло!

— Тихо-тихо… — Одноокий поплескав її по плечах, скубнув за вушко. — Ну, годі трястися… Давай, розповідай, що ти там бачила?

— Я дивилася в Камені минуле, питала його про давніх жриць, — почала Індиго, ковтаючи слова і сльози. — А потім у ньому побачила якусь людину, яка казала по телефону: «Ми знайшли його. Він щойно скористався банківською карткою». Та людина назвала по телефону номер банкомата, місто, вулицю, усе назвала!

Одноокий тяжко зітхнув: «Добігалися!» Він дістав з-під ліжка заздалегідь зібрану «евакуаційну валізу», поклав Камінь до нагрудної кишені й вивів Індиго через запасний вихід, прикритий від спостереження розрослими пасмами винограду. Втікачі намагалися пересуватися під садовими деревами, які, на щастя, не були тут дефіцитом. Коли вони вийшли до придорожньої лісосмуги, Одноокий зупинився і прислухався. Міліцейських сирен він не почув.

ОМ TAPE ТУТТАРЕ ТУРЕ СОХА'М!

У той час, коли Одноокий і дівчина втікали від мисливців, Валерій Петрович наважився на першу прогулянку вулицями Києва. Він купив карту міста і спробував зорієнтуватися не за станціями метро, а на місцевості. Після кількагодинних блукань старший консультант зупинився на березі Дніпра. Навколо нікого не було. Він активував щойно придбаний мобільний із незайманою SIM-карткою і набрав той номер Олександра Васильовича Кондратенка, який дав йому Почеконіус.

До телефону довго не підходили. Потім він почув приємний жіночий голос:

— Слухаю вас!

— Доброго дня! Я кореспондент журналу «Досуг и развлечения». Я б хотів поспілкуватися з Олександром Васильовичем на предмет…

— Олександр Васильович не дає інтерв'ю.

— Це не зовсім інтерв'ю.

— Що ви маєте на увазі?

— Скажіть, будь ласка, Олександру Васильовичу, що я добре знав покійного професора Бориса Адамчука.

— Почекайте одну хвилинку, — після секундного мовчання попросив жіночий голос.

Чекати довелося не одну хвилинку. Нарешті у слухавці пролунало допотопне і скрипливе: «Алльо!»