Володимир - Семен Дмитрович Скляренко

А потім він подивився в інший бік — по праву й ліву руку від себе, де мусили стояти князі земель, посадники, мужі ліпші й нарочиті, воєводи й бояри, дружина, — ще одна сила.

Їх було багато — тут були воєводи й тисяцькі, які прийшли з ним від півночі, багато воєвод, посадників, мужів нарочитих, що пристали до них у далекій дорозі, князі земель і мужі, яких прислали до Києва Деревська, Чернігівська, Переяславська землі.

Але князь побачив тут мало бояр та мужів ліпших і нарочитих з Гори, вони сміливо крокували поряд з ним до воріт, а там, очевидь, залишились.

«Не бажають молитись Перуну, — подумав Володимир, — що ж, людіє мої змусять їх шанувати старий закон і покон!»

І не було тривоги в душі Володимира — йому здавалося, що він виконав завіт отців своїх, що мир і злагода знову прийшли в город над Дніпром, що владує нині й повік владуватиме старий закон і покон, що замирив він не тільки людей, а й богів їхніх.

— Боги! — звернувся він до кумирів, як завжди звертались до них перед важким трудом і після нього люди, і підняв угору руки.

— Боги! Я просив вас допомогти людіям моїм.

Дякую вам, боги, що почули молитву нашу.

Дякую вам, що дарували нам перемогу над ворогами.

Боги! Утвердіть і далі труди наші.

Даруйте нам перемогу на брані і мир на землі!

Головний жрець Перуна закричав несамовитим голосом, вдарив щосили в бубон, разом з ним закричали, заволали і забили в бубни ще десятки волхвів, чоловіки, жінки і діти, які прийшли на жертву, заволали слідом за ними, вої загрозливо забряжчали мечами, вдарили в щити.

Князь Володимир зняв з себе зброю, почав складати вдячну жертву. Древня язичеська Русь по закону й покону, що були такі ж древні, як гори й Дніпро, молилась богам своїм.

Розділ дев’ятий

1

Як і допреже, живе древній город над Дніпром Київ, одшуміли Гора, передграддя, Подол, повились димки на схилах гір — там варять залізо й кують не мечі, а рала кузнеці, над Глубочицею засипають рови, але залишають вали; так і стоятимуть вони — Верхній і Нижній вали — довіку, на торговищі біля Почайни палахкотить вогонь перед богом Волосом, а з лодій сходять уже заморські гості.

Як і допреже, живе й Гора — на стінах її день і ніч стоїть сторожа, час від часу над городом линуть протяжні мідяні звуки бил, — на Дніпрі й у полі спокійно, до схід сонця запалюються вогні в дворищах і в теремі князя, рано на світанні він спускається в сіни, іде з старшою дружиною в стравницю, а далі чинить суд і правду в палаті Людяній, розмовляє з слами, купцями, воєводами й боярами в Золотій палаті.

Січа закінчена, мир прийшов у город Київ, але скільки треба ще зробити, щоб загоїлися рани, щоб ратай вільно пішов з ралом у поле.

Коли князь Володимир був у Олафа Скетконунга і наймав у нього дружину, вони твердо домовились, що свіонські вої допоможуть йому дійти до Києва, а там князь дасть на кожного воїна золото й відпустить їх.

Князь Володимир… почав складати вдячну жертву. Древня язичеська Русь по закону й покону, що були такі ж древні, як гори й Дніпро, молилась богам своїм.

Брань з Ярополком закінчена, не свіони, а руські вої вирішували її успіх, це вони лили чесно свою кров — за Руську землю, княжий стіл, Володимира-князя. І, здобувши перемогу, князь Володимир додержав умови — дав свіонам золота, укоті, нові вітрила.

Але вони не поспішають залишати Київ, лодії їхні стоять у Вітичеві, самі вої що не день приїжджають до города, бродять на Подолі, продають на торзі всякі заморські диковини, п’ючи вино, сваряться, а тільки що — беруться за мечі.

Князь Володимир кличе до себе ярла Фулнера, й той на світанні заходить до Золотої палати. Князь жде ярла, в палаті сидить багато воєвод і бояр.

— Я думав, — починає Володимир, — що ти з своїми воями вже в Руському морі.

— Ми поїдемо в Руське море, коли поквитаємось з тобою, княже, — зухвало відповідає ярл.

— Я ж дав тобі, Фулнере, золото, укоті, вітрила.

— Ми були в поході більше, ніж ти домовлявся з конунгом Олафом, а скоро вже й осінь — ми не зможемо повернутись до Свеаріке.

— Пригадую, — каже князь Володимир, — ти й не думав повертатись до Свеаріке Дніпром, а думав вийти в Руське море…

— Вікінг гуляє, де хоче, я можу поїхати й у Руське море.

— Що ж ти хочеш?

— Ще по десять золотих на кожного воїна.

Князь мовчить. Фулнер — нахабний, лживий, зухвалий ярл. Сваритись з ним, силою гнати з Дніпра — тоді конунг Олаф може наробити лиха в землях.

— Гаразд, — згоджується князь Володимир. — Я дам твоїм воям по десять золотих, але, надіюсь, завтра ти покинеш Вітичів, мої ж вої проведуть тебе до пониззя.

Ярл поблискує єдиним своїм оком, він хотів перемогти зухвальством, князь Володимир загрожує йому своєю силою.

Низько вклонившись, він виходить з палати.

Золото! Володимир обіцяє й дасть свіонам нагороду, золота вимагає й власна дружина, тіуни, ємці, вся Гора.

Але після Ярополка скотниця княжа залишилась майже порожня, князь роздавав свої добра надто щедрою рукою, багато поглинула брань. Допомагають бояри Гори — брань не тільки не розорила, а, навпаки, збагатила їх, вони дадуть князеві потрібне золото, он у Золотій палаті підводиться боярин Воротислав, за ним встають Коницар, Вуєфаст, Слуда.

— Ми тобі допоможемо, княже.

О, як радо відмовився б князь Володимир від цієї допомоги, за яку йому пізніше доведеться й платити, і давати пожалування; він хотів би, щоб ці воєводи, бояри, мужі ліпші й нарочиті не були такі багаті й дужі.

— Спасибі, — каже він їм, — ти, Воротиславе, даси дань ярлу Фулнеру й проведеш його до порогів.

Але не тільки свіонів мусить стерегтися князь Володимир — десь там у полі блукають печенізькі орди, шлях по Ітилю-ріці перетяли й не пускають з верхніх земель до Джурджанського моря купців чорні булгари, на берегах Руського моря гострять ножі ромеї, щось замишляють їхні імператори Василь і Костянтин, знову лізуть з недобитками хозар на Дон херсоніти.

— Мислю я, що не повинні ми