Мама, донька, бандюган - Андрій Анатолійович Кокотюха
-Ти хіба здатна зрозуміти щось у наукових відкриттях, курво малолітня?
Свідома, з конкретним бажанням дошкулити образа відскочила від Оксани, наче гумовий м`ячик від стіни.
-А може, у тебе сьогодні щасливий день? Я тут раптом подумала: уяви. Як дитина народиться з отим твоїм геном любові? Є унікальний шанс випробувати. Тільки я хочу гарантій, мене ніхто не повинен скривдити, а ваш невидимий хазяїн не для твоїх же експериментів звелів притягти мене сюди? Що скажеш на таке? -заскочений несподіваною податливістю полонянки, Водолаз навіть не знайшов відразу відповіді, тож далі користуючись ситуацією, Оксана швидко продовжила свою гру. - Ти міг би наперед усе пояснити. Так, я мала і дурна, але хіба важко на пальцях розказати та показати усе? Отепер самій цікаво. Знаєш, я психувала тут, ти вибач... Приперло отут, - вона поклала руку трохи нижче живота. - І вмитися треба, ти своїм новинами по мені пройшовся, наче трактором. Пусти, до сортиру треба, ну?
Водолаз машинально кивнув, "добрий" Вовчик прочинив двері, відступився від них, вийшов першим, хоча Оксана і так не збиралася тепер тікати туди, де звабливо бачився поворот. Дівчина пройшла до туалету, зачинилася зсередини, пустила воду, хлюпнула кілька разів на лице, зітхнула, рішуче закрутила кран, зняла ребристу насадку, приміряла собі на руку. Хоч якась, а все ж зброя. З сильними чоловіками їй не впоратися, але можна спробувати вивести з ладу хоча б одного. Не Вовчика, цю горилу хіба срібна куля візьме. Почекавши трохи та спустивши воду в бачку, Оксана заховала імпровізовану зброю в кишеню штанів, вийшла з туалету пройшла до кімнати. Водолаз уже розкладав свої причандалля на столику, попри сподівання не посміхнувся добровільниці, був дуже зосередженим.
Вовчик так і лишився біля дверей. Оксана наблизилася до кушетки, на ходу закочуючи рукав.
-Сподіваюсь, сюди, як завжди? А може, спробувати в інше місце? - не даючи очкастому отямитися, дівчина почала розстібати гудзики на штанях. Перший, другий... Оторопілий Водолаз стежив за рухами дівчини, немов загіпнотизований. Навіть не звернув уваги, що розстібає штани лише одна рука, друга тим часом ковзнула в кишеню і вже висовувалася з неї...
Та раптом щось сталося. Щось явно незаплановане. З-за дверей почувся грюкіт, наче били чимось важким у щось так само важке. Так гатять ногами по дверях, коли хочуть відчинити їх з усього маху. Вовчик смикнувся, рвонув на себе двері, вибіг з бункеру. Водолаз теж відволікся. Хто б там не грюкав, що б там не трапилося, все повернулося тільки на користь полонянці.
Замахнувшись, розуміючи, що можливий лише один удар, тому зібравши для нього усі сили, які були в шістнадцятирічної дівчини, Оксана Сошенко зацідила ребристим руків`ям, знятим з водопроводного крану, просто в пику експериментального хіміка-аматора на прізвисько Водолаз, цілячись в скельця окулярів, розбиваючи їх і відразу відскакуючи в бік - удару хлопець не уникнув, закричав від болю, схопившись однією рукою за закривавлене обличчя, але друга таки хапнула повітря, намагаючись спіймати бунтівну напасницю. Біль попри все взяв своє, він осів на підлогу, крізь пальці закапала кров. Не думаючи, що її чекає попереду, натхненна першою перемогою Оксана кинулася до дверей, вибігла в коридор. Її зупинив глухий різкий звук - ту-ду-ду-дум!, він відразу повторився - ту-ду-ду-дум! тудум! Дівчина чула постріли лише по телевізору, але зрозуміла - десь там попереду таки стріляють. Вона вклякла на місці, та крик: "Су-у-ука-а-а!" за спиною підстьобнув її, ніби удар батога. Стріляють принаймні не в неї. Коли б хотіли вбити її, дверей би не ламали.
Не встигла Оксана зробити й кількох кроків, як назустріч з-за повороту просто на неї ступила чоловіча постать з автоматом у руках. Дуже знайома постать.
Перетнувши алею, Патик та Рибалка наблизилися до кутньої стіни особняка, просто біля сходів, що вели вниз.
-Ходи! - Карась підштовхнув свого поводиря.
-Ага, дурного знайшов! Тепер сам ходи! Я на своїй території вже, так що все. Думаєш, не заволаю зараз? - Патик вперто не рухався з місця.
-Хотів би - давно заволав.
-А я дивися, наскільки в тебе дурі вистачить.
-Ще не до кінця додивився. Пішов, я сказав! - Рибалка штовхнув його в спину дулом автомата досить сильно, ноги Патика мимоволі застрибали вниз по сходах, бо в інакшому випадку здоровань міг запросто загриміти головою донизу. Олег поквапився за ним. Сходи спускалися досить глибоко, метрів на два, і видавалося, що це не кінець. Закінчувалися вони перед міцними броньованими дверима.
-Як далі, американський нінзя? Люблю я вас, суперменів прибацаних!
Удар прикладом по спині впечатав поводиря у двері.
-Приб`ю, коли ще хоч одне криве слово почую!
-Чого досі не прибив?
-Жалів. Відчиняй?
-Придурок ти, кажу ж тобі. Вони зачинені.
-Смикни ручку, мудак! На себе і акуратно!
Повівши плечима, Юрко Патик натиснув на ручку, вона пішла легко, двері на його подив подалися, запах бомбосховища, який війнув зсередини, ніколи ні з чим іншим не сплутаєш.
-Ну, хто з нас придурок? Давай, топай далі! - вкотре підштовхнув поводиря Рибалка. Вони пройшли ще далі по сходах, Олег причинив за собою двері. Середині приміщення нормально освітлювалося, їм довелося спускатися ще на двадцять сходинок углибину, далі спуск повертав праворуч. І сталося те, що повинно було статися.
Рибалка після вибриків Патика по дорозі сюди тримав вуха нашорошеними, тим більше поранена рука могла позбавити полоненого зграбності і можливостей для повноцінного опору. Та все ж він прогавив, Патик навіть пораненим виявився на диво спритним, швидше за все сміливості йому додавав страх перед хазяїном. Ступивши на невеличку площадку між сходами, поводир щось викрикнув, штовхнувся ногами і стрибнув донизу, зникнувши за рогом. Рибалка матюкнувся і кинувся за ним. Вниз вело ще сходинок з двадцять, Патика несло ними, він тримався стіни, скрикував від болю, навіть на якомусь кроці втратив рівновагу, перечепився ногою об сходинку и навалився на двері, котрі були внизу. Рибалка пересмикнув затвор, поспішив за
