Криничар - Мирослав Іванович Дочинець
Залишаюся при молитві за тебе, раб і слуга Божий Симеон».
Ніч я міркував над тою цидулою, а споранку, на свіжу голову, відписав на звороті.
«Слава навіки Господу, а вам ‒ мир і здравіє, милостивці мої! За доброту вашу, якої я недостойний, кланяюся доземно кожному. Без числа согрішив я на цьому світі, але повинності зловорожої за собою не чую, бо чоловік, якому осмілився простягти руку помочі, гідний золотих палат, а не упослідженої ями.
Щоб не відбирати дорогий час від вас, обтяжених трудами, виказую свій намір стосовно грошей. Один срібний передайте бабі Влені, що живе при сторожці в ремісному дворі. На другий нехай Юлина купить найліпшу збрую для свого коня ‒ вона нас дуже смачно частувала. Третій срібний заповідаю на богоугодні діла в розпорядження благочестивого Симеона. Одинадцять срібних прошу передати жидові Мордкові, котрого в Мукачеві всі знають. А він знає мене. Довіряю йому пустити гроші від мого імені в діло на свій розсуд.
За цим схиляюся в подяці й любові до кожного з вас і прошу не судити суворо, якщо на цьому світі більше не зійдемося. Осібна подячність ‒ святому отцеві. Відтепер маю два світочі в темничній юдолі ‒ його скріплююче напуття, а також науки, якими просвітлює мене визначний чоловік, з яким я коротаю свій спокутний тривок.
Ваш покірник і вічний довжник Ферко, записаний Овферієм без вітцівського поймення».
Мені не стачило духу й смілості написати про світоч третій (а може, й перший) ‒ про сяйво образу моєї Соломки, з яким я вставав і засинав. Але то вже був не хворобливий шал із гріховними сновиддями, а рівний ясний вогонь у моєму серці. І найцінніше в цій сердечній ватрі, збагнув я згодом, ‒ те, що вона залишає по собі, коли відгорить. Як із кукурудзяних стебел: коли їх спалити много, ‒ з того попелу можна висіяти золотий порох.
Змигнув тиждень, і я дістав від добротливого служника ще один пакуночок. А в ньому ‒ другий рукав до сорочки. Ще одне вишите її письмо: «Люблю і пам'ятаю, журюся й надіюся». І був там складений човником аркуш цупкого паперу.
«Мир твоєму серцю і добра година твоїм ділам! Здоровить тебе знакомитий чоловік Мордохей, мукачівський перекупник. Засмутили мене твої напасті. Але мудрий єврей у лихолітті радіє, а в щасті плаче. Радій і ти, сину, бо ти з тих, про яких кажуть: і молоді гусаки водять гусей до ріки. Ти ще поведеш своїх гусей. І ось підтвердження тому: гроші знайшли тебе і в тюрмі. Бо ні стріла, ні голова камінь не проб'ють, а гроші це зроблять. Я втішений, що й ти починаєш розуміти їх силу і сенс.
А тепер обертаю до заголовного, бо хто про що, а різник ‒ про м'ясо. Твої 11 срібних приспіли дуже вчасно. Та й хіба гроші приходять невпопад?! А тут якраз закрутилося живе дільце ‒ рихтуються мостити кам'яний тракт з Ужгорода до Лемберга. Левовий пай дає цісарська скарбниця, заразом гуртують у концесію й промітну людність. То означає, що кожен грошовитий краянин вільний пристати до діла зі своїм капіталом. На суму внеску будуть щорічно нараховуватися рези, себто проценти. І чим довше дорога буде служити, чим більше нею їздитимуть ‒ а воно так і буде ‒ тим більший приріст матимуть наші вклади. Я кажу наші, бо, маючи в концесійній раді не останній голос, вирішив притулити й твої гроші.
А щоб ти був спокійним, а я чесним перед тобою і Богом, беруся виправити законний документ на твоє ім'я. Ім'я ти маєш, а от на прізвище ще не розжився. Та гроші зарадили й тут. Нотар справив новеньку метрику, де записав тебе, аби довго не думати, ‒ Криничарем. Копач Петро Солома хвалив тебе як доброго способця в колодязному ділі. Кому руки служать, то служать усяко. Воно й ліпше, що про документ не знатимуть твоїтюремники, в ньому будеш чистим. А самі папери, метрику й нотарську угоду про твою грошову лепту я віддаю на руки богочестивому Симеону, котрий збереже їх у монастирській книгозбірні надійніше за банк.
Не пускай у серце сум, хлопче. Ачей сніг паде не цілу зиму. Нехай зігріває тебе втіха, що немилосердний час відраховує не тільки години в безвість, а й грошики для твоєї будучини. Ти сидиш чи спиш, а вони працюють. Маймо доста розуму і сил провадити їх плин далі. Бо останнє вбрання без кишень, сподіваюся, нам пошиють ще не скоро.
На цьому будь здоров. А листа спали, щоб не спокушати нечестивого.
Твій підскарбій Мордохей».
Що ж, дякую тобі, Мордку, в черговий раз, що проймаєшся долею шалапутного гоя. І перепрошую за непослух щодо останнього наказу. Де б я спалив таку коштовність, як папір, та ще й геть чистий з другого боку. Я віддав його Гречину, нехай хоч щось собі нотує по-людськи. Той прийняв його обіруч, як безцінний дар.
«Я не втримався, аби не прочитати, ‒ сказав він знічено наступного дня. ‒ Така спокуса ‒ чуже письмо, якого так давно мої очі не бачили…»
«Я ніщо не крию від вас, учителю».
«Той чоловік, що писав, не простак і дещо тямить у тому ділі. В грошах. Але далеко не все. Гроші ‒ це рідкі кристали Числа, і вони скоряються його законам. Проте люди вірять лише тому, що держать у руках. Вони хапають гроші, як їжака, обдирають руки і не знають, як його втримати. А гроші цураються загребливих рук, вони, як вода, люблять простір і волю. Вони ллються, течуть, випаровуються і знову падають золотим дощем. Бо вони рідкі кристали Числа. Його діти».
«Ви знаєте, як добувати гроші?» ‒ запитав з подивом я. Бо найменше, що міг пов'язати з єством свого навчителя, то це гроші.
«Я давно пізнав їх природу. Цього було досить, аби дати і їм спокій від себе і собі від них. Бо я пішов далі ‒ до сліпучих верхів абсолютного Числа. Від нього я хочу більше, ніж скарби речові. А
