Під Савур-могилою - Андрій Хімко
Як чорних зрадників, а не соратників і родаків Богданових та рівних у виборності козаків-старшин, як татів і мордирців-душогубів, скарав на смерть Сомка, Золотаренка, Силича і Засядька, а міста і села їхніх полків дощенту пограбував і спалив. Цар і його поплічники явно намагалися козацькими руками нищити Богданових соратників, як свідків автономної Гетьманщини по Переяславській потрактовці...
Поведінка Брюховецького і царських наглядачів — князів, окольничих, стольників і дяків — дорівнювала діям ката Лащ а в Лисянці і Вишневецького в Ніжинщині. Важко було б повірити, що то навмисне обезголовлення краю, один із найчорніших способів добування вигоди з різні в козацьких станах, коли б не, було вартих віри і довіри свідків: не лише над полковниками вчинено криваву розправу в Борзні, понад сотню родин із погромлених полків — родини сотників, обозних, писарів-скрибів, канцеляристів, бунчужних і їхніх родичів за настійним проханням лівобічного гетьмана Брюховецького та його спідручних було відпроваджено стрільцями вкупі з майном їхнім, з вилученими по церквах іконами, як і з панотцями через щойно утворений Малорусійський приказ у Москву, а звідти, як бранців, у колодках, голих і голодних,— до Сибіру.
Було від чого заціпеніти і старшині всієї Малої Русії, і рядовому козацтву. Не до польного гетьманства було по тих подіях і Сіркові. Єдиною розрадою стала для нього чутка, що Богун, «проклявши царя, бояр і душогуба Брюховецького, покинув Новгород-Сіверщину і втік до Тетері і польського круля». «З царем і боярами нам не по путі, а круль тепер матиме вправнішого за мене „польного“ гетьмана для своїх Гадяцьких трактатів»,— став на думці.
Він ніколи не п'янів, і нині, цідячи в корчмі вже котру годину разом із козаками оковиту, слухав мовчки, поклавши голову в долоні огрубілих від шаблі рук, Суховія і то чув його, то не чув, ширяючи нажаханою думкою по пройденому і можливому прийдешньому.
— ...Аввакум московський безстрашно осудив царя-нелюда, як і митрополит Пилип, що отак же нелякно прокляв жорстокого царя-деспота Іоанна Грозного в свій час. У них тільки деспот може бути царем, іншому — зась!.. Рада у Переяславі не була ж всепольною, в ній не брали участі волості, цехи, міщани, ремісники-рукомесники, негоціанти, ченці, та духівники всієї України. Твердження царя з поплічцями про наше навічне возз'єднання — гаки, якими він чіпляється до нас та багриться приневолити Гетьманщину як санджак, бо в домові про те не говорилося. Мовилося про братерську сув'язь у борні з ляхами, аґарянами, про те, що автономія України в тій сув'язі зберігається! — бубонів Суховій.
Надворі стояла пахкозела теплінь літнього надвечір'я, повіваючи протягами в корчму. Гомін і гамір, приглушений із-за отаманової присутності, скрипливо глушили із заплав очеретянки з-між латать, і дув, мов у кадуб, бугай...
— Богданів екзарх Йосип Нелюбович-Тукальський якось у проповіді казав: «Наші біснуваті старшини й окремі душпастирі своїми просвітянськими поширеннями старожитньої київської освіти-грамоти, в жадобі слугуючи раніше за злоті крулеві, а зараз за алтини цареві, пришивають, прив'язують і прикручують Володимиро-Московський татаро-санджак разом із загарбаними ним тверчанами, псковичами, великоновгородцями та іними до переяславо-суздальських старожитностей, скрипів-дієписів і києво-острозьких шкіл, колегіумів, що нащадково належать тільки під польським, під литовським, потатринським та козацько-гетьманським русинам». Він же і проклін-анафему в тих казаннях об'явив: «Будьте ви прокляті, великочереві і окаянні покручі і перекинчики, навік і навічно! — викреслив розмашисто хреста над головами мирян-молільників.— Оповіщаю, поспольна паство, їм апокриф на зречення і відлучення від православної віри!..»— явно відчував Сірко, що Суховій був на боці Йосипа, і здивувався...
У відкриті навстіж двері корчми раптом гамірно завернув гурт лірників і, збочившись від проходу, заспівав, пошамотівши, думу про Нечая. Сірко вперше почув її. У тому, ніби аж вертепному, співі було стільки прочуленості, голоси співців були такими злагодженими, що мелосом чарували присутніх. Особливо виділялися два юних міхоноші-поводатарі. Дисканти хлопчиків, вириваючись із стогону і басового плачу співців-лірників, брали за душу, сягали неба, і Сірко ще й потім носив той спів у собі як молитву із соборного вівтаря...
Гуляв козак, гуляв Нечай Од гаю до гаю. Ой крикнули козаченька: Втікаймо, Нечаю!І Козак Нечай, молод бував, На це не зважає, З панею чарівною Мед-вино кружляє. Не встиг козак, не встиг Нечай Кінець столу сісти, Подивився у віконце — Аж ляхи у місті. Не встиг Нечай, не встиг козак На коника впасти, Як став ляшків, вражих панків,