Під Савур-могилою - Андрій Хімко

Похід той не лише позбавив хана змоги вийти з дому, а й змусив його готуватися до відсічі, оскільки Сірко пустив поголос, що «йде морем і степом на Ханство». Тисячі становищ буджаків було спалено козаками, десятки тисяч буджацького люду взято в полон, і від горя розорених сполотніло не лише небо, а й сам хондкар-султан світлий, святий муфтій та великий візир у Порті Щастя.

Сірко в цім поході був всюдисущим, його розвідники робили більше рекешету, аніж він сам. На десятки поприщ правилися пов'язані сирицею бранці в лавах-колонах. Худоба, коні, гнані козаками до Січі, лишали по собі чорний шлях в незайманому степу, здіймаючи порох до самих хмар...

Зруйнувавши буджадькі стійбища і можливу їхню погрозу в підсиленні хана і його удару козацьким когортам у бік, Сірко повернув запорозьку потугу на Брацлавщину, Уманщину і Вінниччину, де всі козацькі загони доброхітно зголошувалися перейти в його підлеглість, а польські ще при наближенні втікали.

З Вінниці на гроші, одержані за звільнення знатних мурз і башів, Сірко послав у Січ валки-батови всілякого провіанту, хліба, а найпаче кіз, овець та корів, які дешево коштували в Кам'янці-Подільському, «для запорозької волості, сирітських і каліцьких шпихлірів». Послав він і цареві, як сатисфакцію, дві корогви, п'ятнадцять полонених знатних буджаків, добротного аргамака і двадцять чотири верблюди, зазначивши в непоштивому листі, що «Січ цим походом розрахувалася десятикратно і зі світлим царем за всі його пожалування та помочі козацтву, і з воєводою Ромоданом за присилку козаків у поміч». Та приписка при ігноруванні царських титулів на смерть образила тронну особу, а відповісти на неї Сіркові вона не могла у скруті від Тетериного наступу...

«Удався нам похід,— аналізував отаман виправу,— і вихід трьох тисяч буджаків випередили, і хана затримали. А все завдяки розвідцям Турлюновим, обскокам Стягайловим, вогням Туковим, які показали нам буджацький алай як на долоні. Цього не навчиш, до цього додумаються тільки здібні»,— тішився своїми помічниками, дивуючись, що не прийшли із Дону Разі, а зі степу ойроти, як обіцяли.

Попереджений Турлюном, Сірко, піднявши гуртик козаків, догнав ще один ясир і на льоту звільнив у Абдаґул-мурзи — вісім, у Алаш-мурзи — десять, у Темераш-улана — дев'ять, у Метли-мурзи — чотири, у Бабаш-мурзи — чотири, у Аджай-мурзи — двадцять, у Ярелан-мурзи-гази — десять, у Каплан-мурзи — десять, у Абли-мурзи — шість молодих бранців, відібравши більше сотні добрих коней, кілька десятків луків, шабель-ятаганів і добротних арканів. Звільнив без жодних втрат, не дивлячись на відчайдушний супротив.

«Не пропали дарма заповзяті виправи на січовому тирлищі, слава Богу»,— перехрестив себе подумки Сірко, тішачись загоном.

Лишивши наказними полковниками Січі у Вінниччині, Брацлавщині й Уманщині (Ханенко із Тетерею були під Глуховом) Адама Сулимку, Васюру Вареницю та Лавра Гука, Сірко спішно пішов до Січі, щоб попередити можливий напад хана на Запорожжя, бо Мухаммед-Гірей, дізнавшись про Сіркові виправи на буджаках, оголосив «священний джихад проти невірних ґяурів у Запорогах».

В Січі Сірко застав три полки стрільців, як «гарнізон оборони од татар до прибуття січових сил і самого отамана Сірка із Брацлавщини». Царський двір без мила ліз у січову душу! Він ще через Приказ Малої Русії уперто намагався бути присутнім на «православних Запорогах» навіть при відступі і втраті позицій в Задебрянщині й Смоленщині, не кажучи вже про Ліфляндію, хоч і обзивав те ж Запорожжя «гніздом збіглих збуйців, заколотників, нехристів, відступників-єретиків та антихристів».

Очолювали полки стрільців Петро Сафонов та стряпчий Григор Косаґа-Косаґов. Обидва чільці зустріли Сірка перед Січчю запевненнями, що вони «прислані царем у його повне підпорядкування і дислокуватимуться тільки там, де Сірко їм дозволить». В словах царських довіренців не було й натяку на кошове регіментарство, виглядало так, ніби Сірко, а не Пилипчата чи Іваненко-Величко із Іваном Щербиною реґіментарювали в Запорогах.

Тим царські присильці відколювали Сірка від решти запорозьких привідців і не без умислу сіяли між ними ворожнечу.

Січ зустріла Сірка й новиною. Молодший за нього, колишній його однокашник, вишкольник сотника Шуліки, тепер чигиринський полковник Петро Дорошенко, який досі не тримався ні промосковської, ні пропольської сторони, пішов зі своїм добре вишколеним, озброєним та на заздрість одностайним полком із братом Григором у поміч Тетері, то пак і крулеві. Ця відомість та ще чутка, що й Богун став у поміч Тетері, змусила Сірка звернути увагу на «обдуманих полковників», як на якусь непересічну, вирішальну подію.

І знову обставини не примусили засидітися в Січі. Сірко дізнався, що Мемеш-мурза кримський за наказом хана пробрався аж під Канів і «взяв там такий великий ясир, який ще не траплявся йому, хоч ходив за ними в Урусію не раз». Пробрався він вміло, обійшовши Сіркові залоги, і в тому мусив приймати участь хтось із перекинчиків-козаків, що знали й гасла, а не лише розташування бекетів.

Тож, кинувши напризволяще Січ, Сірко із доброхітцями-запорожцями сушею й морем пішов на Перекоп, навперейми ушкалам-людоловам і назустріч можливому хановому виступові в похід. Справжнє смертельне бойовище відбулося під Перекопом. Пішли з Сірком, як із реґіментарем, і Сафонов та Косаґа з трьома полками. Одгородивши себе від хана човновими залогами, Сірко повів решту свого війська зі стрільцями в лоб ушкалам-людоловам і в дводеннім бою, втративши чимало козаків, а найпаче стрільців, що не вміли арканити й шаблювати, таки здолав ординців, заарканивши Мемеш-мурзу і висмикнувши його з сідла.

Поодинокі втікачі, добравшись до хана, повідали йому, що «шайтан Сірко учиненням нечистим зробив таку мішанину серед правовірних, що вони в бою самі себе били, не відаючи, хто свої, а хто чужі! Одягнув підшайтанків-кяфірів у ординський стрій, очалмив їм голови, а ясирники убивали правовірних і в стояннях на колінах».

Не встиг Сірко оговтатись по бойовищу та вийти в зворотну дорогу, як до нього пробилося шість ясирників-втікачів аж із Гезлева і Бахчисарая на