Під Савур-могилою - Андрій Хімко
— Он і кошовий Січі Іванець про мене лихословить, як про татя якого, а це ще й Мстиславського єпископа Метода Пилиповича обдарив бакшишем від царя та бояр, і той мене із вівтаря ганьбить і навітами обмовляє, пославши цареві лихослівну супліку про мою зраду... А ти чомусь не багнеш,— подивився він на Сірка молільно,— пов'язати нас і випороти при стовпах за зраду сіромному поспольсту. Орда ж не сама прийшла, то й вина її менша, аніж того, хто покликав її на нашу голову. Лише ти один, як знаю, із січовим козацтвом міг би порятувати край, не продавиш його, а чомусь не збагнеш того, передавши пройдисвітові Брюхові клейноди січові й гетьманські,— судив він Сірка.— Чи думали ми, чи гадали об тім, що нині робиться, до Богданового гетьманування? Адже валом пливе люд із рідного краю в Слобожанщину, в Подунайщину, до Кубані, на Жиздру, Оку! Рвуться спаї, забуваються звичаї, і свята церква стає на службу никонівцям, цареві та боярам...
Попрощавшись із наказним, Сірко згадав подію, яка підтверджувала гіркі слова Сомка. Було це по звільненні ясирників якось у глупу північ, коли бекетник підпалив лелече гніздо на яворі і підняв у алярмі весь його загін.
— Ану, стій, валка! — звернувся він тоді до невідомих подорожників, які не були схожі на ясирників.— Хто у вас валковими і радниками, люди? — спитав у передніх.
— Діди Некраса, Пішко й Піско. А ви хто будете, що, як та орда, обсіли нас? — запитали Сірка у відповідь з передніх хур, повних сонного люду й баулів.
— Гукайте до мене дідів, а самі спиніться! — наказав Сірко, направляючи Велеса вподовж валки.
— Ну, я Некраса, а ось-ось і Пішко та Піско підійдуть,— виринула із пітьми дебела постать літнього вже вершника на добротному коні.— Хто ти і чого пристаєш до сіромного подорожнього люду, пане? Пощо самочинно нас спиняєш? — не злякався валковий Сірка.
— Не пристаю, чоловіче, а питаюся. І спиняю, бо мушу знати, хто ви,— втримував Сірко нетерпеливого Велеса.— Куди, якою кількістю та чому валкуєте?
— І все-то вам, окаянним, треба конче знати, і до всього вам діло, проклятим,— лаявся хтось деренчливим голосом із хури.
— Пождіть, діду Танасе, не бурчіть і не здіймайте галасу,— зупинив деренчливого, виринувши перед Сірком, другий валковий.
— Піско я. Рядовичі ми, пане. Валкові у викітчині, пане отамане,— пізнав він чільця в Сіркові.— Слідуємо хто на Оку і Жиздру, а хто в Калач, Борисоглібськ і Оскол зі своїми односельцями, бо життя немає сіромному людові від свого старшинського міжусобства та від ординського людоловства.
— Ти що ж, московит, чи що? — поцікавився Сірко, почувши в мові Піска окання.
— Сам ти московит, недоноску,— огризнувся третій, Пішко, схопившись за шаблю і стримуючи неспокійного коня під собою.— Казіться тут, вбивайте один одного за клейноди, а ми правимося в Мещерське Полісся, де ще, слава Богу, немає ні бояр, ні вас, нехристів і супостатів зажерливих,— хльоскав Сірка по серцю.— Слава Богу, немає окаянних!..
— То ви вже тамтешні, чи що? — примирливіше спитав Сірко, почувши правду із уст валкового відчайдухи.
— Некраса і Пішко ось, вважай, уже тамтешні, а я Піском пишуся, то лише збираюся тамтешнім стати,— присмирнішав і валковий.
— Ну, то правтеся собі щасливо, і Бог вам у поміч, добрі люди,— вирішив не затримувати валки Сірко, вгамувавши в собі образу і болючий жаль.
— Отак би й зразу,— повернув свого коня Некраса.— А ти ж хто будеш, пане отамане?
— Десь тут, може, чули, рештки ушкальського алаю є? — не відповів Сірко на питання.
— На Сожі, кажуть, славний Сірко їх колошкає із запорожцями,— приспинив Некраса, аж здибивши свого коня.— Рушай, валка! — гукнув він у темноту.— Ятлан-ятлан, валка,— повторив по-татарськи під скрип хур, що рушили з місця...
Згадавши тепер ту нічну зустріч, Сірко мов побачив, як за мить огрядний Некраса вернувся до нього на повному скаку.
— Прости за зухвалу й брутальну мову, пане отамане,— приклав він руку до серця, розглядаючи близько Сірка.— Не знали ми, що ти і є Сірко, то перепрошуємо. Спасибі тобі за коней і поміч сіромному людові, щасти тобі завжди й повсюди. Кінь оцей піді мною тобою присланий,— оголив він голову, вдячно кланяючись.
— Правтеся щасливо! — відгородився від тих слів Сірко і повернув Велеса на бивак.
Сірко не пішов тоді спати. Передавши Велеса Архипові Раві, він до ранку сидів на березі Сейму в самотині і переварював оті дорікання під рідним, ледь озореним смарагдами небом.
«А так,— згадав він слова батька Сулими,— коли ти син своєї землі, опирайся об неї, рідну й святу свою землю, политу потом, сльозами й кров'ю, удобрену кістками, і йди вперед, хай і з бідною саквою, але з павинокрилою надією на волю, поки не вивільниш рідного краю й народу, доки стачить сил і життя!.. А якщо допустив, щоб якийсь чужинець, набрідець чи людолов її топтав або присвоїв, то ти — злочинець перед пам'яттю й святинями своєї минувшини і ті, що прийдуть по тобі, навіки осудять тебе!..»
Досі доля берегла Сірка. Його костисте, видублене морозними й спечними вітровіями, напхане м'язами тіло
