Під Савур-могилою - Андрій Хімко

Листа цього з крулівською печаткою і моїм підписом, як і мої обіцянки, можеш вважати за стверджувальний і вже погоджений доказ укладу.

Отже, даю Тобі нагоду врятувати край і поспольство русинське та чекаю Твоєї ласкавої згоди і небарного приїзду до Шаргорода.

Лишаюсь зичливим Тобі Ян-Казимир, король Жечі Посполитої».

Ще під час першого читання листа Равою Сірко згадав дарунки царя і зрозумів, що вони обнадіяли Іванця Брюха на можливу авантюру. Але цар і бояри діяли, а король і магнати трактували, правда, значно поступливіше, ніж досі. Слухаючи повторно Раву, годуючи та поячи посланців, він не знаходив пояснень поведінці круля, хоч і розумів якусь його скруту. На ум приходило й те, що султан Мухаммед нарешті роздовбав Кріт, повернув собі Лемнос і Тенедос, а отже, над Ляхистаном знову нависла загроза з боку Столиці Щастя — Порти.

Сіркові вдалося вияснити із балаканини п'яного ротмістра-посланця, що круль, останній із Ваз шведських, «зараз не має підтримки свейського двору по трактатові з Московією в Кардісі, а навпаки, має загрозу і від Свенії, і від Московії, а султан тим користає і вимагає данин, належних йому за всі роки ненападів».

«Видно, більш ніж реальні оті погрози султана, коли змушують круля по розгромі царських стрільців Тетерею з Юрієм посилатися на Гадяцькі трактати та згадувати Чорну і Червону Русь і недоконечну домову із сеймом,— міряв Сірко бурдюга з кінця в кінець.— Хочуть мати в моїй особі спільного польного гетьмана для трьох князівств, немовби жертвуючи і польськими, і литвинськими інтересами, а чому й для чого? Щоб відірвати мене від сіромного люду і очолити мною перекинчиків і тетеринців? Адже це мене, тепер недоторканного і на Правобіччі, і на Лівобіччі, негайно поведе до міжусобства, і потім який я гетьман, та ще й спільнопольний до всього?!. Ні й ні! Недоріс я духовно до гетьманства, але й Богдан був недорослим аж до приїзду із Геленкою в Київ після Замостя й Любліна, яких йому не простить сіромство вовіки. Мушу ознайомити з цим листом козацтво і старших та знатніших січовиків,— порішив Сірко, злякавшись особистої відповідальності за відмову, чого досі в собі не знав.— Мушу поширити цю відомість перед полків на волостях по Правобіччі, Лівобіччі та в Слобожанщині, повідомити митрополита Балабана в Чернігові»,— вирішив і, розбудивши Раву, до рана проказував йому листи з крулевими текстами та питав поради в адресатів.

«Крулівські умови,— говорив собі, прилігши врешті на сон,— принесуть навіть Слобожанщині додаткові пільги, не кажучи про решту земель. Адже цар змушено схоче сатисфакціюватися при цій затії круля».

Вже другого дня ті листи несли від Сірка вершники навсібіч, а в Січі йшла Мала рада, на яку Сірко запросив і посланця-ротмістра. Іваненко-Величко, Туровець, Пилипчата, Щербина, Шкуро, Курило, Ріг-Ждан, Васютенко, Суховій та інші сходилися на тому, що «жодному слову польської сторони вірити не можна, а відтак і вести січове козацтво на міжусобство не допустимо», хоч кожний запевняв, що особисто він підтримає будь-яке рішення самого Сірка. Писар Овсій Шашола, що вів раду, так і написав крулеві: «все буде так, як вирішить пан отаман Сірко».

Як не варився у власному соку Сірко по раді та по протилежних відповідях адресатів, сталася подія, що віддалила те. Ніби навмисне (а таки навмисне!) до Січі наблизився із полком стрільців Косаґов, попросивши дозволу в Сірка та кошового Іваненка-Величка побудувати тимчасові курені в околі, щоб бути близько січовиків для спільних походів на аґарян-людоловів. А вслід, чи відаючи, чи не відаючи про крулівські пропозиції Сіркові, наказний гетьман Тетеря-Моржковський прислав кошовому Іваненкові-Величкові листа, і той, не відаючи, як на нього відповідати та що робити зі стрільцями, прискакав разом із Шашолою у Чортомлик-Томашівський кіш за порадою. Отой наплив подій віддалив від Сірка лист круля й наклав відповідальність не лише за власні дії, а й за дії інших. «Рівноправне князівство», «польне гетьманство» над трьома арміями стало міражним привидом, бо значна частина козацької сіроми, кимось нацькована, дала Сіркові зрозуміти, що готова до ворохобства. Покликаний на Січ Сірком і Іваненком-Величком із околу Косаґов, як полковий воєвода, мусів спасатися від козацтва втечею із січовища до своїх залог у Полі. А в наступну ніч із Косаґового полку, боячись погрому, втекло безвісти більше двохсот стрільців.

Заразливою була підступна нацькова козацької маси підісланцями, яка грозила навіть самому Сіркові вибухом. Він не міг спати тієї ночі, випалив цілий кисет тютюну, обдумуючи, як-то він «іде проти самого себе колишнього» та «лишається із царськими воєводами». Сірко не любив лакуз і догідників, але така ворожість його лякала, хоч і не подавав виду. А тут ще до нього, як посланець від волості, прибився сотник Андрій Сельша і передав йому звідомлення, що ляхи, окрім стацій по всій Київщині й Чернігівщині, беруть непомірні датки з люду, а три свіжі корогви конфедератів грабують міста і села так, що люд іде на Слобожанщину або правиться до Сірка в Запороги.

— Прийми, пане отамане, сиріт і вдів під свій захисток, адже, чувати, в тебе тут ціла республіка живе захищено, а там пожежами взялася земля,— просив Сельша від імені волості, і Сірко, вислухавши його, зрозумів, що той, нацькований новим полковником Іваном Самойловичем, бо був з його полку, навмисне згуртував збіглих та геть злиденних, направляючи їх у Поле. Але оповіді його про дії ляхів, видно, відповідали дійсності. Сельша, крім усього, був явно нашпигований у своїх повідомленнях проти крулевої пропозиції, а поява під Чортомликом навмисне підібраних «збіглих» була гарантом Сіркової відмови від будь-яких трактатів із крулем. Один вигляд прихідців, в основному сиріт, які канючили в козацтва їжі, зробив і думку про спільні дії з ляхами недопустимою. Козацтво гнітюче зустріло збіглих і заспокоїлося лише тоді, як Косаґов за порадою Сірка пішов на Дон, а викітці були доправлені у великолузькі села і там влаштовані.

Одначе спокійне