Під Савур-могилою - Андрій Хімко

Втрата моменту була очевидна і, як дві краплі води, схожа на непоправну помилку Богдана у відступі від Замостя. Недоброзичливці — і хан, і круль, і царський двір, звичайно, не хотіли допустити з'єднання козацьких сил під одним сильним гетьманом, тому продовжували приховано або й відверто паплюжити і Тетерю, і Юрія так, що ті й самі себе не пізнавали.

«Я та й свояк Павло так тепер стиснуті з усіх боків розпорошенцями-старшинами і козацьким поспольством, а найпаче всілякими посольськими дознавачами, що не можемо самочинно нічого вирішувати. Розбрат нашого рідного люду завдяки сусідам-злостивцям та ошуканцям дійшов краю, а підкупи ширяться, і нам не справитися із пройдисвітствами чотирьох високих дворів, яким ми, слабі у Бозі, кінця не бачимо. Отож не на нас, а на вас усіх впаде кара за гріх окаянний»,— писав Сіркові Єврах на Січ із Чигирина.

У Сірка по цьому листовному зойкові так заговорило сумління, що й місця собі не міг знайти. Нарікали й козаки надто на старшин, коли зачитали Юрієвого листа на січовому майдані.

Царський шпик і дознавач Іван Сімеонов, який прибув із Чигирина разом із Тетериним гінцем-листоношею, повідомив Сіркові не без умислу, як «лицарському панові отаманові», що «Юрґій просить хана не полишати його одного в Чигирині, бо ляхи — захисники ненадійні і лише свої вигоди блюдуть. Єврах відмовився від булави, регалій, штандартів та клейнодних обладунків, щоб піти в ченці, і неодмінно те знову вчинить, бо свариться з Тетерею, а зискливе це тільки татаровам та ляхам,— вважав він Сірка прихильником царя й бояр.— Нікчемним є й гетьман Тетеря-Моржковський, отамане, бо він тільки пришвидшить побиття вашого православного поспольства рідного»,— стишував по-змовницьки Сімеонов голос.

— Його царська величність, як і патріарх усієї Русі, благословили наказного Сомка великими жалуваннями через Федора Протасьєва і ніжинського протопопа Максима. Протопоп, щоправда, проти Сомка й Золотаренка, бо вони непримиренно ворогують, і святий отець Максим у цидулі його царській світлій величності радить визнавати лише Євраха-Юрґу гетьманом, бо той і смиренний, і син родовитий гетьманський... Біда лише, що він, передавиш булаву Тетері, тікав у Жидачівський монастир-обитель яко мніх Гедеон,— виявляв шпик неабияку обізнаність у козацько-гетьманських вправах...— Його царська величність хоч і жалує Сомка, але не шанує, бо той пише його ім'я із «вічем», а це ображає не токмо самого великого самодержця, а й бояр та служивих людців при ньому,— дивував шпик Сірка.

Слухаючи ті теревені, Сірко зайвий раз пересвідчився, що його майже трирічні старання та змаги були передусім корисні цареві, бо з передачею булави і гетьманства Юрієві він передав і спадковість Переяславських трактатів, які хоч і були, по суті, московитами порушені, але цар чіплявся за них, як воша за кожуха.

На січову раду Сірко зумисне не прибув, втікши до матері в Капулівку. Коли ж повернувся, дізнався, що Брюх переобраний не лише кошовим, а й гетьманом січовим. Однак саме до нього, курінного Сірка, прибув для помочі в промислі на аґарян п'ятисотенний загін московських стрільців на чолі з наказним воєводою Григором Косаґовим, який заодно привіз у Січ від царя і святійшого Синоду «пожалування» в мідних грошах, сукнах, порохові і ядрах.

Той невимушений і невинний, на перший погляд, недогляд насправді багато важив. Одне, загострювались стосунки між не байдужим до пожалувань і влади Брюхом та Сірком, а друге — привчалось козацтво до присутності стрільців, коли не на Січі, то хоч невдалік від неї...

Передаючи царську й синодську грамоту особисто Сіркові, наказний воєвода Косаґов запевнив його, що стрілецький загін прибув у його лицарське піддання і волів би піти під його бунчуком у Сіверщину на людоловів, які щойно переправилися в Стайках за ясиром. Це прохання стало безвідмовним заходом у обплуті Сірка, бо спиняти ушкалів-людоловів, боронячи край, він був ладний хоч і з самим чортом, а Косаґов і козаком колись був, і говорив рідною Сіркові українською мовою, і натякав на можливе доброхітне покозачення стрільців.

У розмові вияснилося, що батько наказного Косага був донцем, до царя Олексія пішов на службу як знавець соколів, ще до його воцаріння на престол, і зараз живе на Москві, де чимало козацьких людинів досить оплатно слугують Олексієві, як і знані Сіркові Андрій Чорноморець, Федір Шумейко, які з незагоєними ранами пішли тепер із донцями на Крим, взявши і царського воєводу, також козака з батька, Богдана Хитрого-Хитрово.

Зауваживши Сіркове здивування, Григор Косаґов поправився:

— Прийняли на поки що, як дончака-рядовича, лише на промисел, як підсусідка, що не буде враховуватись у дуваненні... Забажав, бач, отаман погуляти на морі.

— Як не києм, то палицею, аби якось привчити донців до московсько-боярського мішка-рептуха,— не стримав себе Сірко.

— Його величність цар Олексій Чорноморця і Шумейка хоче настановити головами насадних теслів на Москві, як лиш повернуться,— зробив вигляд Косаґов, що не почув Сіркового обуру.— Їх ждуть боярський стан і великі пожалування!..

Збирався Сірко в догін буджаків-людоловів недовго. Переправлявся разом із стрільцями Косаґова в Стайках і в Гребені. В Сіверщині наздогнали вони Ясингельди-мурзу і полонили почергово майже всіх ординців. Сірко віддав людоловів Косаґову для відправки в Москву, а понад три тисячі коней відпровадив у Слобожанщину, цього разу Дзиковському.

Вертаючись на Січ, Сірко зустрівся з Якимом Сомком. Той був схудлий, пошарпаний, висотаний, аж пізнати його годі, надто коли рівняти з тим Сомком, що йшов колись з ним із Києва по благословенні їх Петром Могилою.

— ...У мене з тими «вічами» і «ятями» при царському стотитулуванні вийшла необачна хибність. Та й не моя вона, а писарева, бо я людина, як відаєш, малоосвічена, в колегіумі пробув лише рік і грамоту потім забув геть. Причиною є моя