Де немає Бога - Максим Іванович Кідрук

Анна довго не відповідала, проте Парамонов не зводив із неї погляду, і жінка зрештою кивнула. Єгор кивнув у відповідь і відвернувся, проте за мить іще раз озвався:

— Ти казала, тобі потрібно до Бангкока.

Слова повисли між ними хмаркою білого туману.

— І що? — з горла випорснув дивний, мало схожий на слова, булькітливий звук.

— Літак летів до Пекіна.

— Я з пересадкою.

Парамонов звів брови:

— Через Пекін?

Ліворуч від нього з-під ковдри вигулькнуло скривлене обличчя Лоуренса Ґрейса.

— Чорт забирай, коли ви нарешті позатикаєтесь?!

— Пробач, — перепросила Анна англійською.

За її спиною глухо застогнав Олівер; росіянин, утім, не озирнувся. Коли Лоуренс заховався під ковдрою, Єгор повернув голову до жінки:

— Треба поспати. Принаймні спробувати. Завтра я розпалю вогонь.

Анна не відповіла й ще довго сиділа, втупившись у порожнечу й до крові закусивши губу. Гіршого закінчення розмови годі було вигадати. Її мізки наче всихалися від холоду, та це не рятувало від думок про Бангкок.

Страшенно хотілося заплакати, проте сльози не йшли.

18 березня 2017-го Москва

Краплі почали вкривати плямами асфальт, щойно Артем проїхав станцію метро «Кожýховская» та вирулив на Трофімова. Вулиця була порожньою, якщо не зважати на ряд припаркованих уздовж тротуару легковиків, тож коли за магазином канцелярських товарів хлопець, зменшивши оберти, звернув у двір, заспокійливий стукіт крапель майже повністю заглушив деренчання двигуна.

Він поставив скутер під під’їздом, в якому мешкала А´лія, та, попри дощ, заходити не квапився. За три хвилини, несамовито затягуючись, викурив одну за одною дві сигарети, потім ще хвилину стояв, задумливо спостерігаючи, як холодна мжичка заштриховує сірим світлові сфери навколо ліхтарів. Артем курив рідко й ще жодного разу не скурював дві цигарки поспіль, одначе й Алія жодного разу не запрошувала його. Тобто вона телефонувала йому постійно — він возив їй суші з ресторану «Танукі», забирав одяг з хімчистки, якось навіть підкинув на дирчику до Казанського вокзалу, — але сьогодні все було інакше. Алія зателефонувала за півгодини до півночі, сказала, що вона сама, що їй нудно, і… одним словом, покликала до себе.

Руки тремтіли. Підіймаючись на дев’ятий поверх, хлопець упустив на підлогу ліфта дві пластинки Orbit’у, доки спромігся покласти одну до рота. У грудях немовби билася перелякана пташка. Відчайдушно працюючи щелепами (це не заспокоювало, проте відволікало від виснажливого калатання серця), Артем натиснув кнопку дзвінка. З-за дверей почулося «відчинено!», хлопець повернув ручку та переступив поріг.

Алія визирнула з вітальні. Невисока, із блискучо-чорним до плеча волоссям, важкими грудьми й темними, трохи розкосими очима. З вигинами всюди, де потрібно.

— О, привіт! Заходь, — і відразу зникла.

— Е-е… — Артем припинив жувати. Він так багато разів бував у цій квартирі, проте ніколи не просувався далі тісного тамбура за вхідними дверима.

— Заходь, кажу! — долинуло з проходу. — Я не кусаюся.

Хлопець скинув куртку, роззувся, прискіпливо оглянув білосніжні — щойно з пралки — шкарпетки і, заковтнувши побільше повітря, пройшов до вітальні.

У кімнаті був диван, невисокий столик із темного скла, три крісла-мішки фіолетового кольору та вбудована у спеціальну нішу шафа із розсувними дверима. Алія стояла біля шафи, в лівій руці тримала келих із вином, а правою намагалася заштовхати на одну з полиць паку якихось журналів. На собі мала джинси із розрізами спереду на стегнах і тугу бірюзову футболку, котра, здавалося, аж тріщала на грудях. Тепле світло від умонтованих по периметру стелі неяскравих ламп поглиблювало золотаву засмагу. На столику стояла відкоркована пляшка червоного вина та ще один, порожній, келих.

— Сідай. — Алія повела рукою з келихом у бік мішків.

— Якщо вам треба щось привезти, я міг би…

— Не викай мені. — Вона нарешті впоралася із журналами й обернулася до хлопця. Супилася та посміхалася водночас. — Я ж просила вже!

— Добре, пробач.

Артем, як зачарований, вивчав мідні глибини її очей. Дивитися в очі було легко, бо інакше він би просто провалився в бездонний колодязь її декольте.

— Хочеш вина? — Дівчина зробила ковток і поставила келих на столик.

— Ні, дякую. Я на скутері.

Вона безшумно прослизнула до суміжної кімнати (напевно, спальні), але, почувши його відповідь, вихилилася з-за одвірка та грайливо звела брову:

— А куди це ти зібрався?

Артем спершу тупо кліпнув, потім непристойно гучно клацнув зубами й лише через кілька секунд збагнув, що проковтнув жуйку.

— Я? Е… нікуди.

Лицева поверхня однієї із розсувних стулок була дзеркальною, й Артему привиділося, ніби з глибини дзеркала на нього витріщається цілковито незнайомий чувак із круглими чи то від збудження, чи то від переляку очима й дурнувато випнутими верхніми зубами. Він розтулив губи — так менше впадав у вічі неправильний прикус — і відвернувся.

— От і добре. — Алія тихо пирхнула та причинила за собою двері. — І не стій, — надійшло з-за стіни, — сідай уже й розслабся. Мусиш трохи почекати. Ти так швидко приїхав, що я не встигла причепуритися.

— Пробач, я думав… ну…

— Налий — собі — вина! О’кей? І попустися вже.

— Добре.

— Будь як удома!

Він підійшов до столика, хлюпнув вина в порожній бокал і повалився в одне з крісел. Крайня секція великого панорамного вікна була відчиненою, і жалюзі посмикував легенький вітер. Артем узяв келих, але, навіть не пригубивши, поставив назад, — так трусилися долоні. Відкинувшись у кріслі, він втупився у вікно. Крізь поцятковану краплями шибку відкривався огляд багатоповерхівки навпроти, котра в темряві скидалася на велетенський пасажирський лайнер. Від збудження завмирало серце, шкіра була наче наелектризована, а дрібні волосинки на руках здиблювалися. Хлопець перевів схвильований погляд на напівпричинені двері, з-за яких долинало тихе шарудіння. Він не йняв віри, що все це насправді, все це відбувається з ним! Який контраст зі смертельною нудьгою Рівного! Не те щоби в Україні було аж так погано, просто там він почувався розгубленим, нікому не потрібним, не розумів, хто він є та що має робити, щоби знайти своє місце у світі. Він раптом пригадав, як розлютилися батьки, коли сказав, що облишить навчання, але ні батько, ні матір жодного дня не працювали за спеціальністю, тож він не міг збагнути, навіщо вчитися йому. І тепер, прикипівши майже безтямними очима до дверей спальні, хлопець дивувався і водночас радів із того, як усе обернулося, з того, як швидко Москва немовби зрослася з його шкірою.

Коли Алія зайшла до вітальні, повітря стало розрідженим, і Артем почав задихатися. На дівчині була тільки сіра із блідо-рожевими вставками нічна сорочка та чорні босоніжки на височенних