Бог Дрібниць - Арундаті Рой

Якщо ти уві сні їси рибу, це рахується? Це справді означає, що ти їси рибу?

Веселий чоловік, який не залишає слідів, — він рахувався? Амму сягнула по свій мандариновий транзистор і ввімкнула його. Там саме крутили пісню з фільму «Чеммін».

То була історія про бідну дівчину, яку змусили вийти заміж за рибалку з сусіднього пляжу, хоч вона любила іншого. Дізнавшись про те, що у його молодої дружини є коханий, рибалка, незважаючи на те, що насувається буря, вирушає у своєму вутлому човнику в море. Западає темрява, здіймається вітер. З самого дна океану підноситься догори стрімка водоверть. Звучить буремна музика, і рибалка тоне, клекітливий вир затягує його на дно.

Закохані тим часом вирішують разом укоротити собі віку, і наступного ранку хвилі викидають на берег їхні тіла; там їх і знаходять в обіймах одне одного. Тож помирають усі. Рибалка, його дружина, її коханий і акула, яка особливої ролі в цій історії не відіграє, але все одно гине. Море занапащає всіх.

У вишитій блакитним хрестиком і облямованій пасмами світла сутіні Амму (з вишитими хрестиком трояндами, що відбилися на ще сонній щоці) та її близнюки, які повсідалися обабіч, тихо підспівували мандариновому радіо. Ту пісню жінки рибалок співали сумній молодій нареченій, заплітаючи їй волосся і готуючи до весілля з нелюбим чоловіком.

Пандору муккван мутіну пої,

Падінджаран каттату мунґі пої.

(Якось у море рибалка поплив,

Західний вітер човна погубив.)

Завдяки штивному пінистому подолу сукенка аеропортної феї стояла на підлозі сама по собі. Надворі, у міттамі, чи то пак внутрішньому подвір'ї, рядами лежали хрусткі сарі і під сонцем робилися ще хрусткіші. Кремові, з золотом. У накрохмалені складки понабивалися дрібні камінці; перш ніж сарі складуть і понесуть у дім прасувати, їх треба буде витрусити.

Араяті пенну піжачу пої…

(Дружину на березі блуд ухопив…)

В Еттуманорі кремували загиблого від струму слона (не Кочу-Томбана). Величезне поховальне вогнище спорудили просто на шосе. Інженери з місцевого муніципалітету відпиляли бивні і розділили їх між собою — звісно, неофіційно. І не по справедливості. Щоб підживити вогонь, на слона вилили вісімдесят бляшанок чистого топленого масла. Дим здіймався догори густими пелехами й утворював на тлі неба химерні фігури. Люди юрмилися на безпечній віддалі навколо і пробували відчитати їхнє значення.

У повітрі було багато мух.

Аваней кадаламма конду пої.

(Батько ж океан і його потопив.)

На поближніх деревах повсідалися чорні шуліки — стежити за тими, хто стежив за останньою шаною, яку віддавали мертвому слонові. Вони аж ніяк не безпідставно сподівалися, що нутрощі велетня перепадуть саме їм. Наприклад, величезний жовчний міхур. Або гігантська обвуглена селезінка.

Розчаровані вони не були. Проте й цілком задоволені — теж.

Амму помітила, що діти, причому обидвоє, вкриті дрібним пилом. Ніби два неоднакові шматки торта, злегка притрушені цукровою пудрою. У Рахелі поміж чорними кучериками затесався один світлий. Кучерик з Велютиного заднього двору. Амму виплутала його з волосся.

— Я ж вам уже казала, — сказала вона. — Я не хочу, щоб ви ходили до нього додому. Не обберетеся потім клопоту.

Якого клопоту, вона не пояснила. Не знала й сама.

Амму не згадала імені того, кого мала на думці, а тоді збагнула, що власне через це й утягнула його у розкуйовджену близькість того вишитого блакитним хрестиком пополудня і пісні з мандаринового транзистора. Те неназване ім’я підказало їй, що між її сном і світом укладено угоду. І посередниками у цій угоді були — чи ще будуть — її вкриті тирсою і деревним пилом двояйцеві близнюки.

Амму добре знала, хто він такий — Бог Утрати, Бог Дрібниць. Звісно ж, знала.

Вона вимкнула мандаринове радіо. В облямованій пасмами світла пополудневій тиші діти тулилися до її тепла. До її запаху. Огортали собі голови її волоссям. Вони ніби відчували, що уві сні вона була від них дуже далеко. І тепер кликали її назад, притискаючи свої маленькі долоньки їй до голого живота, якраз між блузкою і нижньою спідницею. Їм страшенно подобалося, що шкіра на тильному боці їхніх долонь має той самий відтінок бронзового кольору, що й шкіра на маминому животі.

— Есто, глянь, — мовила Рахель, показуючи на м’який пушок, що прямою лінією збігав від пупка Амму у південному напрямку.

— Тут ми в тобі кóпалися, — Еста провів пальцем по нерівній сріблястій розтяжці на шкірі.

— То було в тому автобусі, Амму?

— На звивистій дорозі поміж плантаціями?

— Коли Бабá мусив підтримувати тобі животик?

— А квитки купувати вам треба було?

— Ми робили тобі боляче?

І тоді Рахель якомога буденнішим тоном запитала:

— Як ти думаєш, може, він загубив нашу адресу?

Навіть не зміна, а сам лише натяк на зміну в ритмі дихання Амму спонукав Есту торкнутися середнім пальцем середнього пальця Рахелі. Притиснуті до живота їхньої чудової матері пальці вмить порозумілися, і близнюки не розвивали цю тему далі.

— Тут кóпнув Еста, а тут — я… — сказала Рахель. — Тут — знов Еста, а тут — ще раз я…

Вони розділили між собою сім маминих сріблястих розтяжок. Потім Рахель приклала губи до живота Амму і присмокталася до нього, втягнувши в рот м’яку плоть, а тоді відкинула голову, щоб помилуватися блискучим, мокрим від слини овалом і рожевим відбитком зубів на маминій шкірі.

Амму вразила прозорість цього поцілунку. Він був чистий, наче кришталь. Не затьмарений ні пристрастю, ні бажанням, які, мов двійко собак, міцно сплять у дітях, аж ті виростуть. Цей поцілунок не вимагав поцілунку у відповідь.

Не те що млисті, переповнені запитаннями поцілунки, що відповіді таки потребували. Як-от цілунки веселих одноруких чоловіків у снах.

Врешті