Марина — цариця московська - Валентин Лукіч Чемеріс

Іржали коні.

Скрипіли колеса.

Скакали вершники, і груддя вологої землі летіло з-під копит коней.

Гусари, гарцюючи там і сям та носячись сюди й туди вздовж валки, співали хвацьких молодецьких пісень, у яких самі себе й славили як шляхетних лицарів, які можуть запросто й світ підкорити! А втім, якщо судити з їхніх пісень, світ від можа й до можа — від моря й до моря — тримався тільки тому, що були вони — шляхетні лицарі!

18 квітня нарешті переїхали офіційний кордон Московського царства на річці Іваті (для весільного поїзда там заздалегідь було наведено міст — вельми, до речі, пристойний). Але на порубіжжі поїзд весільний чомусь зустріли не знатні бояри, що їх для цього буцімто заздалегідь послав цар, а якихось чотири «худо» зодягнених московити: «людішки не знатні». Це дещо аж розчарувало воєводу Мнішека. Але — робити нічого, рушили далі. В супроводі тих «худо» зодягнених московитів не знатного роду. Рушили вже по московській землі. Під грім труб і гуркіт барабанів (музики старалися). Воєвода почав непокоїтись. Встрічні московити надто підозріло оглядали поїзд і були явно розбійниками з великої дороги. Принаймні, так здавалося панові воєводі. Особливо московити витріщалися на ксьондза Савицького. Можливо, тому, що він був у тих краях першим ченцем-єзуїтом, якого московити тамтешні бачили в живі очі. Забувши про царицю, все доскіпувалися, якої він віри, якого сану і чи багато в поїзді цариці ченців та католицьких попів...

Урешті-решт, це змусило отця Савицького прочитати учасникам весільного поїзду щось як цілу проповідь, у якій він застеріг співвітчизників від необережної поведінки, аби бодай мимовільно — Боже борони, свідомо! — «не посіяти непорозуміння чи ворожнечу і не законфліктувати з мешканцями Московської держави».

— Нема краю без звичаю, — завершив свій імпровізований виступ отець Савицький, — а тому треба ставитися не лише лояльно, а й дуже обережно і неодмінно з повагою до звичаїв людей, через чиї землі ми будемо далі рухатися...

До отця відразу ж приєднався воєвода Мнішек і видав у дорозі кілька наказів з роз’ясненням, як полякам триматися в землях московитів та як урегульовувати спірки та непорозуміння між поляками і «москвою» — якщо такі, звичайно, виникнуть в дорозі. Хоч краще, аби вони не виникали.

Але гоноровиті гусари навіть не захотіли прислухатися до наказів та порад пана воєводи, заявляючи, що тутешня чернь і хлопи не є для них достойними людьми, аби ще на них звертати увагу, — пся крев! Вони всі лотри і розбишаки, тоді ж як ми — ясновельможне панство і мусимо тримати бидло в покорі! Зрештою, вони супроводжують не кого-небудь, а саму царицю московську, тож московити — від хлопів до бояр — мають перед нею, повелителькою, листом стелитися.

Марина, почувши такі заяви гусар, промовчала — вона вже почала входити в роль цариці. Їй лестило, що учасники весільного поїзду вже звертаються не до її батька, хоч він і вважався на час подорожі старшим, а до неї і виконують лише її вказівки. Це починало дратувати гоноровитого воєводу, який не звик терпіти непокору від кого б то не було, а особливо від власної дочки, тож він намагався гнути своє. Та раптом дочка — Єзус Марія! Матка Боска! До того покірна батькові — почала показувати зубки. Свій норов! І навіть дозволила собі відхиляти батькові вказівки і заохочувала те робити інших. Принаймні, так почало здаватися панові воєводі. Пан воєвода кипів, змушений привселюдно — дочка все ж таки й справді цариця — погоджуватися з думкою Марини. Тож звідтоді її вказівки все більше й більше брали гору, і пан воєвода мирився з цим — принаймні поки що.

Проїздили пустельними, щоб не сказати, глухими краями, де іноді за цілий день і села не бачили. Лише якісь дими на обріях, що, там і там здійнявшись до неба, так само загадково й зникали. Мандрувати у ті часи та ще землями Московії було вельми небезпечно. На торгових шляхах орудували зграї розбійників, які нападали на купецькі каравани, а тому купці ніколи не їздили поодинці, а об’єднувалися у великі і добре озброєні загони. Стоянки таких купців нагадували воєнний табір і називалися товаром. (Кожна стоянка — це товар.) А тому й слово «товариш» тоді мало дещо інший смисл — той, хто належав до одного табору, до одного загону й одного товару.

Знаючи це, воєвода Мнішек був щомиті напоготові і до цього закликав гусар та жовнірів. Але поки що Бог милував. Правда, якось, коли поїзд котився покинутою дорогою мимо ліска, трапилася пригода. З гиком і свистом раптом з того ліска вихопилася якась галайстра на «худых лошадишках». Вершники, хто у що вбраний, в основному лісові люди, сиріч розбійники, сиділи на конях охляп і були озброєні загостреним кіллям, вилами чи й просто знаменитими руськими «дубінушками», або різним «дрекольем». Галайстра та вигулькнула з наміром пограбувати проїжджих, але наткнулася на добре організований захист жовнірів та гусар. Вони й розбили тих «худых людишек», а кількох з них наздогнавши, добре відлупцювали і пригнали до поїзда. То були густо зарослі — тільки носи й стирчали на їхніх обличчях — мужички, які в тамтешніх краях промишляли розбоєм.

— Пся крев!!! — спалахнув пан воєвода і велів гусарам: — Пустити цих лотрів і розбишак під шаблі!!! А коней їхніх забрати!

Гусари вже збиралися виконати наказ пана воєводи — та й чого довго воловодитися з розбійниками, дороги від них треба очищувати, і за цим повинна слідкувати держава, — але тут у справу несподівано втрутилася Марина.

— Стривайте, — веліла гусарам, — коней можете забрати, а цих людішек відпустіть. Я не хочу розпочинати своє знайомство з Московією із пролиття крові.

— Ваша величносте, це ж лотри і розбишаки з великої дороги! Кляті схизмати! У твоєму царстві не повинно бути таких людішек!

— А я сказала... сказала вам: відпустіть. А