Марина — цариця московська - Валентин Лукіч Чемеріс

Марина з карети під час тих обіцянок батька не висовувалась, велівши фрейлінам навіть віконця в кареті позашторювати. А в якій саме кареті вона знаходилась, того бідні прохачі й знати не могли. А втім, вона не проти, аби люди в її царстві краще жили. Ні і ні. Але вислуховувати одне і те ж біля кожного села чи хутірця?.. Ні, це занадто.

А тим часом пан воєвода, сидячи на доброму жеребці, буланому в яблуках, взявшись рукою в бік, охоче, зі смаком обіцяв.

З його слів виходило, що тільки-но Марина Юріївна в’їде до Кремля, як на Русі, наче за помахом чарівної палички, все зміниться на краще. І в першу чергу її величність звичайно ж покращить життя людям землі. «І нашого хліба святого!» — патетично вигукував (він виявився непоганим виступальником — як нині кажуть, оратором).

— Я обіцяю, а люди вірять. Плачуть з радощів світлими сльо­зами. Не за сокири ж хапаються, не за дрекольє чи рогатини. Підбадьорені, вони повертаються в свої села із сподіванками, з надією святою, а ми їдемо собі далі — та й по всьому. Їм хоч на якийсь час стане краще від обіцяних обіцянок і нам теж, бо з’явиться відчуття, що ми нібито потурбувалися за простий народ. А там, дасть Бог, щось і зміниться на дрімучій Русі. Тож не треба в людей вбивати віру у справедливих царів-государів. Тією вірою споконвіку живе Русь. Вірить, хоч віра та ніколи й не збувається. Але все одно з вірою легше жити. Бо коли й віра буде втрачена, то вже все. Тоді хіба що вовком доведеться вити.

Заперечити цьому не було чим. У всі віки люди вірили у добрих царів, які ось-ось влаштують своїм підданим краще життя, поставлять на місце бояр-дворян і всіх мастей панів та підпанків.

Вірили їхні прапрародителі, вірять вони, віритимуть їхні потомки, близькі й далекі. Віритимуть, хоч ні вчора не збулися ті обіцянки, ні сьогодні не збудуться, ні завтра-позавтра. Але віритимуть, поки світ стоїть. І поки існуватиме чернь. Вона віритиме в доброго царя-батюшку і чекатиме од нього обіцяного. І це правителі знають (добрі чи недобрі, все одно), знають і тому звично обіцяють турбуватися за підданих.

І ось одного дня від села, що притулилося біля ліска (болотисті навколо краї з пісними ґрунтами, ясно, що там, крім бідності, нічого більше не родить, та ще й «власть імущих» стягує з них останні шкури), вийшов черговий гурт селян, який попереду ніс ікону святого Христофора.

— Цариця, яка їде під омофором святого Христофора, — наша цариця, — кричали селяни (гусари хотіли було їх відтіснити з дороги). — Волимо з царицею гуторити і лицезріти її. Просимо матушку вийти до нас із карети.

І Марина, коли їй доповіли, що цього разу селяни вийшли з іконою святого Христофора, вийшла до них.

Усі, як підкошені, попадали на коліна. Навіть діти, навіть негодящі діди.

— Встаньте, люди мої, — веліла їм Марина.

— Не встанемо, не встанемо, матушко ти наша, — голосили жінки, колінкуючи до Марини. — На тебе, як на Бога, остання надія наша. Клятий Годун нас у ярма позапрягав, боярам своїм на поталу віддав, а вони чинять, що хочуть! Мають нас за бидло, а ми такі ж Божі створіння, як і вони. А просвітку нам від них немає. Клятий Годун...

— Але ж Годуна вже немає в Кремлі, — подивувалася Марина. — І навіть у цьому світі. Сьогодні царює на Русі Дмитрій Іванович.

— А ми тебе й благаємо, матушко, заступитися за нас перед царем Дмитрієм Івановичем. Хай він дасть нам хоч дихнути. Визволи нас з кріпацтва, у яке Годун нас ще далі позаганяв...

— Ледве-ледве голод пережили, — кричали з другого боку. — Багато нашого люду вимерло, а хто вцілів, тіль-тіль тримається — шкіра та кості. А бояри з нас останнє тягнуть. Кляте кріпацтво нас скоро зі світу білого зживе.

— Бидло ми для них, худоба!

— Гірше бидла! Скотина, і та хоч якусь має полегкість, а ми, кріпаки, маємо гірше життя, як у псів бездомних.

— Кріпаки? — Марина запитливо глянула на старшу фрейліну Марію, котра поштиво стояла біля неї трохи збоку і завжди виручала її своїми знаннями (і звідки вона все знає?).

— Це селяни, прикріплені до землі та феодалів, — шепнула старша фрейліна. — За такої формації селяни цілком залежать від свого пана і є його повною власністю.

— Людина — чиясь власність? — не йняла віри Марина.

— Атож. Повна власність свого пана, який з ними може чинити — і чинить, що хоче. Навіть може його в Сибір на тяжке заслання відправити. У Росії кріпосне право просто жахливе. Пани й справді мають селян за бидло, за рабів. Їх продають і купують, як худобу.

— Це ж просто... просто розбій!

— Розбій, матушко, розбій, — загули селяни.

— Ставши царицею, я не дозволю панам знущатися з простого народу, — твердо заявила Марина під захоплений гул селян і сама у свою обіцянку теж твердо вірила. — Господь створив людей вільними, і я буду відстоювати ці принципи. Я не допущу рабства! — Марина вже обурювалася, і селяни від її запальних слів били поклони, плакали і цілували землю.

Прохали відновити Юріїв день... Слава Богу, Марина знала, що це таке. Перед поїздкою в Москву її просвітили по багатьох питаннях російського життя найняті батьком навчателі. Назва походить від церковного свята, осіннього, на честь святого Георгія (Юрія). Саме тоді — в листопаді — закінчувалися річні роботи. За тиждень до свята і протягом тижня після нього селяни, виконавши всі свої зобов’язання перед паном, могли від нього піти, якщо він знущався з них (а який пан не знущається з черні?). Але влада скасувала і цей перехід.