Марина — цариця московська - Валентин Лукіч Чемеріс
— Ах, ах, моя панночко ясновельможная, цариця московськая, — плескала в свої маленькі долоньки маленька фрейліна панночка Хмелевська, одна з родовитих дівчат у її почті, і її кругленьке лялькове личко з рожевими щічками так і сяяло, наче не Марина їхала царицею в Московію, а вона сама. — Я така щаслива, що причетна до самої пані історії. До твоєї поїздки, царице, в Московію. Колись... ах-ах! — знову плескала в долоньки та дзвінко-дзвінко вигукувала: — Як у мене будуть дітки-янголятка, я розказуватиму їм, як я, їхня мамочка, мала щастя й фортуну добру супроводжувати царицю Марину в Московію. Саму царицю Марину!.. Ах, ах!.. Я всім-всім про це розказуватиму! Про все-все...
— Про що... все-все? — Марина посміхнулась, але посмішка її чомусь вийшла зажуреною.
— А про те, що я... всього лише фрейліна, їхала в одній кареті з московською царицею — ах, ах! Із справжньою-щонайсправжнісінькою московською царицею!
— Так вже й... справжньою, — знову посміхнулась Марина (її забавляла дещо лялькова фрейліна), але й цього разу посмішка її вийшла невеселою.
— Ваша величносте, гляньте, гляньте, — фрейліна тицяла ручкою у віконце, де по той бік Дніпра у його Задніпров’ї блищали озерця й річечки, над якими кружляв великий білий птах.
— Орел! — вигукувала ще дзвінкіше — і звідки у неї бралася та дзвінкість, — фрейліна і радувалася, як радується щаслива дитина барвистій цяцьці. — Там... літає! Справжній орел! Ах, ах! Він летить... Летить вітати тебе, царицю його краю! Ось чому ти справжня цариця, адже тебе вітають навіть орли.
— Мені б твій оптимізм і наївну твою віру, — зітхнула Марина.
А тим часом весільний поїзд, розтягнувшись по кручі барвистою змією, вже почав спускатися узвозом до води, туди, де внизу виднілася переправа, біля якої вже метушилися кінні й піші — чиї вони? Свої чи, може, чужі? А втім, у цих краях вже немає своїх, тут усі чужі. Ті люди, яких колись за Лівонської війни приходив у ці краї підкорювати її батько, а тепер ось їде сюди й вона. Теж їх підкорювати, тільки вже не силою зброї. А чим?.. Сама себе запитувала і не знаходила відповіді. Чи ж вдасться їй те, що раніше не вдалося її батькові — підкорити ці краї? Чи не робить вона помилки, погодившись поїхати з рідного і такого затишного Самбора в бозна-чиї краї?
— Ми спускаємось!.. Ваша величносте, ми спускаємось до Борисфену! — сяючи, плескала в долоньки панна Хмелевська. — На той берег його, на якому, я чула, має початися Московія. Може, й за тими озерами та річками, над якими літає орел! Твоя Московія, ясновельможная панночко. Ось чому ти, панночко ясновельможная, маєш бути щасливою... Ні, най-найщасливішою у світі, — торохтіла фрейліна (вона взагалі не могла мовчати, бодай хоч трохи, як ніколи не знала, що це таке — невеселий настрій, туга, нудьга і взагалі — непереливки). — Досі ти мала всього лише Самбір, а тепер маєш всю Московію! Ах, ах!.. Я навіть уявити не годна таке щастя! Та посміхнися, моя панночко, порадій — за всю дорогу я не бачила жодної посмішки на твоєму личку! А ти ж цариця! По той бік Дніпра твоє царство! У якому тебе чекає цар Дмитрій. Уявляєш?
Проте Марина хоч і намагалася це уявити, але так і не змогла.
А тим часам погода почала чомусь різко псуватися, на Дніпрі розгулявся весняний вітер, якийсь розбишакуватий, як запевняла панна Хмелевська, вітрисько. Хвилі пішли горою, нашвидкуруч наведену переправу почало розхитувати-розгойдувати, і деякі її частини вже зносило за течією, вертіло ними, наче вони попали у вирви... Їх знову стягували докупи, а хвилі їх знову розривали — морока була превелика. Ледве впорались за два дні (ночували на березі в наметах, що страшенно сподобалось панні Хмелевській). Весільний поїзд, як добре військо, не просто було переправити — багатьом довелося скупатися в холодних весняних водах Дніпра...
— Ах, ах! — метушилася на березі панночка Хмелевська і плескала в долоньки. — Як це, напевно, здорово — скупатися в самому Дніпрі?!.
Вигукувала, доки якийсь мокрий гусар, що саме скупався в тому Дніпрі разом зі своїм конем, не сказав їй щось таке, що цнотлива панночка, зашарівшись, хутчій сховалася в наметі.
Воєвода Юрій Мнішек, під орудою якого рухався весільний поїзд його дочки, велів жовнірам взятися за переправу, як за свого противника, але браві вояки, подлубавшись кілька годин (багато з них ще й скупалося), так і не змогли їй дати лад.
Тоді воєвода — певно, з безвиході — звернувся до святих отців, прохаючи їх молитвами «зміцнити переправу». Але чи святі отці того разу недбало поставились до дорученого їм завдання, чи слово їхнє не дійшло до небес (а заодно й до Дніпра), але тільки і після їхніх молитов велика ріка не вгамувалася. Навпаки, ще дужче розгулялася, і благенька переправа сама вже ледве трималася купи, скрипіла й на очах розсипалася...
Квітень того року — всупереч своїй назві, коли все має квітнути, — видався зовсім не квітучим, але вельми холодним. Сонце сяяло і не гріло, і небо хоч і було голубим, але чомусь дихало холодом, і води Дніпра хоч і блакитніли, але блакить та не бадьорила, а проймала до кісток.
Лише в кінці другого дня якось впорались з клятою переправою і, слава Богу, переправились без втрат, не рахуючи тих, хто, скупавшись в холодній воді, надсадно бухикав.
І весільний поїзд
