Марина — цариця московська - Валентин Лукіч Чемеріс

Карета затишна і зручна, четвірка баских коней тягне її, як грається, — карета летить, і здається, що колеса її не торкаються й землі, а все не вдається вгамувати тривогу, що невідь-де і звідки взялася.

І раптом Марина починає відчувати в собі якусь дивну музику, мелодію, їй мовби й незнайому. Тієї мелодії ніде немає, але вона всюди — бринить і бринить, наростає, заповняючи собою і карету, і її саму — по вінця...

І коли вона, аби відволіктися від тієї нав’язливої мелодії, згадала Краків і свої заручини, на яких коханого представляв його посол, як одразу ж і збагнула, що то за мелодія.

«Гейнала»!

Мелодія з краківської легенди про дозорця з високої башти Марьяцького костьолу... Та «Гейнала», що її дозорець не встиг на трубі зіграти до кінця, піднімаючи по тривозі городян, як чужинська стріла, летюча і гостра, впилася йому в горло...

Марина похитувалась у кареті, а «Гейнала» все бриніла й бриніла в ній, у всьому її єстві — чому? З якої такої причини?

І раптом Марина збагнула: таж дозорець-трубач з легенди посилав їй — як і колись посилав городянам, — сигнал тривоги, наче застерігаючи її від чогось...

Але що їй — везучій, удачливій, щасливій, молодій, зрештою, яка ще тільки-но розміняла юнацький вік, — загрожує? І на якусь мить, злякавшись тієї тривоги, сигналу дозорця, їй забаглося повернути коней назад, до Самбора затишного, де вона завжди почувалася в безпеці і ніколи не знала, що таке тривога.

Але вона вже знала, що ніколи-ніколи не повернуть назад її коні летючі.

— Вйо!!. Вйо!!. — долітають до неї вигуки візників.

— Вйо!!. — ляскають батоги, і коні вже летять над світом білим, і карета за ними теж летить над світом білим...

Вйо!..

Вйо!!.

Вйо!!!

А тим часом у Самборі осиротіла бабця Софія (без Маринки їй наче сонечко зайшло) тяжко переймалася, що так і не повідала своїй вихованці останню казочку. Скільки вона повідала воєводиній дочці, а останньої так і не розповіла.

Ось вона, нерозказана казочка баби Софії Маринці, цариці московській:

«Жила-була одна лисичка. Якось захотілося їй солоденького. «Піти, — каже, — до бджіл похазяйнувати».

Пішла на пасіку та так любесенько перед вуликом сіла та лапку туди й засунула, щоби медку дістати. А бджоли того й не злюбили — як шугнуть з вулика, як кинуться на лисичку! Ех, як вона дременула тоді з пасіки!.. Утікає, тільки носом крутить та на бджіл нарікає:

«Ой, божечку мій! Який же то мед солодкий, а які ж то бджоли гіркі!»

І що б то, здавалося, за казочка простесенька й наївна, а бач, побивалася бабця Софія, що не розповіла її наостанку Маринці.

Але Маринка пам’ятала інше. Те, що казали давні латиняни:

— Аут цезар, аут нігіль!

АБО ЦЕЗАР, АБО НІЧОГО!..

Але ж, батечку мій! Який же то справді мед солодкий і які ж то справді бджоли гіркі!..

«Через село весілля йшло...» — це в Тараса Шевченка.

Наше весілля не йшло, а їхало, долаючи не одну сотню кілометрів — від литовських рубежів до самої Москви — часто й по бездоріжжю...

Слово «поїзд» з’явилося в українській мові, хоч як це не дивно на перший погляд, раніше за сам... поїзд. Якщо під цим терміном мати на увазі ряд з’єднаних між собою залізничних вагонів, що рухаються за допомогою локомотива, — так це, здається, трактується в словниках. І означало воно тоді, коли залізничних поїздів ще і в згадці не було, як і самих залізниць, весільний поїзд. Тобто ряд візків, саней (у багатих — карет) і т. ін., що їдуть з учасниками весільного обряду...

Ось таким поїздом — з уточненням, однак, весільним, — і вирушила цариця — вже цариця, хоча ще офіційно і не коронована, — Марина у незнану їй Московію, і поїздка її, як покаже час, виявиться поїздкою в один кінець...

Попереду їхали гусари в новеньких венгерках, наче намальовані на прудких конях, передній тримав над головою на довгому держалні прямокутне малинове полотнище із золотистими китицями, в жовтому овалі якого було зображення святого Христофора, одного з чотирнадцяти небесних заступників, які допомагають у тяжких життєвих ситуаціях, коли доля робить різкий поворот. Святий Христофор також рятував від несподіваної смерті й лиха, до нього зверталися при спопеляючих засухах, прохали припинити негоду, буревії, шукали в нього захистку від грому та граду. Оскільки ж він був ще й покровителем мандрівників, то ікону святого Христофора брали, вирушаючи в далеку дорогу. Взяла її й Марина, сподіваючись на підтримку покровителя мандрівників. Правда, святий Христофор був єдиним святим у християнстві з не людською головою. Тіло він мав людське, а ось голову — собачу. Рідкісне, взагалі, поєднання для святого. Щоб не сказати, унікальне. (На Русі у давнину казали: святий Христофор має псячу голову.) За легендою, Христофор замолоду був таким вродливим, гожим та привабливим, прямо красенем, що жінки не давали йому спокою, постійно спокушаючи його до гріхів. (Правда, блудниць він швидко навертав до християнства.) От Христофор і попросив Бога позбавити його цієї проблеми й суєти. Бог і подарував йому собачу голову, після чого святий став виродливим, «аки пес». Що й позбавило його домагань різних там вертихвісток. Але це аж ніяк не зменшило до нього любові людей, які вбачали в святому, бодай