Володимир - Семен Дмитрович Скляренко

Пракседа не любить княгині Юлії — надто горда вона, ні в що ставила ключницю. Зараз, правда, все змінилось, Юлія тільки вдовиця княжа, скоро князь Володимир, — і це чула Пракседа, — привезе собі жону Рогніду з города Полотська. Служила ключниця Юлії, прислужить ще й Рогніді, буде потреба — служитиме їм обом. Ключниця йде далі й далі в переходах терема.

Але що це?! Біля дверей світлиці Юлії вона зупиняється, завмирає, слухає, тулиться вухом до дверей.

І довго, напружено, намагаючись навіть не дихати, слухає, прикипівши до дверей, Пракседа. Вона чує — ось голос князя Володимира, ось голос Юлії… Тихо, знову голос Юлії, ще раз голос Володимира, тихий шепіт обох…

Так минає багато хвилин, десь унизу, в сінях, чути тупіт і голоси. Вона відступає назад, іде в півтемряві переходами, повільно спускається в сіни, зовні спокійна, замислена, заклопотана, і сторожі, як і раніше, навіть не звертають на неї уваги. Ключниця, — так, мало хто замислюється над тим, що то за жінка ходить у темряві, тихо побрязкуючи ключами; декому здається, що це навіть не людина, а привид, який блукає й мусить блукати в княжому теремі. Такими й справді були ключниці київських князів — Ярина, а після неї Малуша, вони, як тіні, прийшли в терем, мов тіні, й пішли звідси, в рубах, убогі, ниці. Для кого вони жили? Для князів, їхніх дітей, онуків — тільки не для себе.

Ні, Пракседа не схожа на інших ключниць — на Ярину й Малушу. Зовні вона така, як і вони, убога, стара літами, адже служила ще княгині Ользі, пам’ятає юного Святослава, Володимира, коли він був немовлям, — все життя в княжому теремі, все життя для князів, як і Ярина, Малуша.

У Пракседи зовсім інша душа, вона дбає про князів, але не забуває й себе, стереже княже добре, але дбає й про власне і живе не в убогій хлівині, де колись поневірялась Ярина і де Малуша загубила свою молодість, ні, Пракседа має власний дім у саду за теремом княжим, в цьому домі є вже чимало всякого добра, в руках у неї ключі від княжих добр і власних.

Цієї ж ночі в її руки попав ключ, якого вона ніколи ще не мала…

8

Крізь розчинені вікна в переходах вливається свіже, насичене пахощами квітів повітря, в темному небі ще мерехтять, барвисто переливаються зорі, але далеко за Дніпром уже багряніє хмара, що повисла над самим обрієм, — скоро світанок.

Князь Володимир, що йде переходами терема, не чує пахощів цих трав, не бачить сяйва зірок, часто зупиняючись, він обережно ступає дерев’яними мостинами, зупиняється біля сходів, куди пробивається жовтаве світло з сіней, де чути тихі голоси гриднів, що там, унизу, розмовляють про свої справи.

Тихше, тихше, йому здається, що мостини гримлять під ногами, на сходах йому ввижається чиясь тінь, він виразно чує чиїсь кроки… Та ні, там нікого немає, ще крок, ще крок, відчинити двері.

Ось нарешті Золота палата. Князь відчиняє двері. Тихий скрип петель. Йому здається, що гримить весь терем. Двері зачинені, о, нарешті, тиша Золотої палати, ще одні двері — спочивальня, ложе…

Годину, якусь годину посидіти, заплющивши очі. У теремі тихо, князь Володимир один у спочивальні, треба подумати, збагнути, що сталось?

А сталося страшне. Тут, у теремі на горі, де в сінях запеклася кров брата й не сходить з каменя слід від неї, він провів ніч з його жоною.

Вино! О ні, він був тверезий, пам’ятає кожне слово, яке йому сказала Юлія, твердо знає, що говорив сам.

Пристрасть, нестямний шал, ні, не те, бо і в час тризни, і тоді, коли пішов з гридниці, і навіть з Юлією в її палаті він був смутний і печальний, думав про загиблого брата Ярополка.

А може, це тільки лукавство, зваба темних сил світу? Яке ж лукавство; він ні на крихту не покривив душею, сказав усю правду про себе, і Юлія нібито ні з чим не крилась від нього, говорила правду про себе, благала захисту, ласки, теплого слова на одну тільки ніч…

Одна ніч! Так, людині часом здається, що в довгому житті одну ніч можна забути, жити далі, як і раніше.

Чи зможе князь Володимир забути колись цю ніч, чи зможе жити далі так, як раніше, — вільним, спокійним, — чи буде це єдина й остання ніч?! Жах того, що сталось, вставав перед ним, серце стискалось від невиразної тривоги.

Десь у теремі почувся шум, це прийшла нова зміна сторожів, у сінях збираються бояри й воєводи, мужі ліпші й нарочиті, тіуни і ябетники. От ударили била на городницях, над Києвом починається новий день, зараз постукають у двері — князеві час виходити, спускатись у стравницю, принести жертву богам і вкусити від страв, а тоді прямувати в Золоту палату, де вже збираються мужі градські.

Одинадцятий день червена[92] літа 6486-го[93], — так, у цей день князь Володимир повинен сісти на столі своїх отців, до Києва прибули князі, бояри, мужі нарочиті з усіх земель від Крижаного до Руського моря, він лишився один із Святославичів, мусить виконати заповіт батька, взяти на свої плечі брем’я тяжке.

Близько в переходах чути кроки, ідуть мужі… Князь Володимир схоплюється, одягає біле платно — сорочку й ногавиці, — чіпляє до пояса меч. Накидає на плечі корзно й зупиняється серед палати. Він суворий і замислений, почався великий день, шум у переходах наростає, чути гомін і надворі — це шумить, кличе князя Володимира Руська земля.

Ось стукають у двері.

— Заходьте, мужі! — голосно промовляє Володимир.

Двері розчиняються. Входять кілька воєвод і бояр. Вони прийшли віддати честь князеві, кликати його.

— Чолом тобі б’ємо, Володимире-княже!

— Спасибі вам, мужі мої!

Світає. Вже крізь слюдяні круглі віконця помітно, як примеркають зорі й синіє небо, сяйво нового дня змішується із жовтими вогнями свічок.

Цього ранку в Золотій палаті було набагато більше, ніж звичайно, людей, тут стояла не тільки Гора, а й воєводи, бояри, мужі нарочиті з усіх кінців Русі — від тиверців і угличів на півдні, радимичів і полочан — із заходу, весі, мері, чуді — з північних земель. Посередині ж