Світло Парижа - Елеонор Браун
Часто, ставлячи книгу на полицю, Марджі уявляла людей, які тримали її в руках. Молодий вродливий солдат, що вмер завчасно. Змучений війною генерал, що шукав перепочинку на сторінках Зейн Грей[74]. Шалено розумна медсестра, як, скажімо, міс Парсонс, котра пішла на війну, аби зробити свій внесок, і стомилася від того, що від неї вимагали. Часом Марджі вставляла їх разом у сюжети своїх оповідань — солдата й генерала, що стали супротивниками у справі честі, медсестру, яка піклувалася про вмираючого солдата. Іноді вона просто думала про них, розуміючи, що кожна книга розповідає їй свою історію. Вона ставила книгу на полицю, звідки та неодмінно знов потрапить у чиїсь руки, розкаже про себе ще комусь.
Бібліотеку було створено, щоб привести до порядку величезну кількість томів, зібраних для експедиційних військ, адже війна закінчилась. Вона збирала три примірники кожної книги, що надходила. Але ящики продовжували надходити, здавалося, люди розбирали завали, розмірковуючи: «А тут що? Книги? Краще відіслати їх до Парижа». Іноді здавалося, що не вистачить полиць для всіх цих ящиків з книгами. У бібліотеці були сотні читачів, і хоча того дня, коли Марджі прийшла вперше, було спокійно, та, як і передбачала міс Парсонс, з того часу так ніколи більше не траплялось. Бібліотека стала чимось на кшталт клубу земляків у Парижі, місцем, де можна було не приховувати своєї відмінності та отримати насолоду, розмовляючи рідною мовою. Звичайно, приходило багато письменників, вони учащали як до книжкового магазину Sylvia Beach's Shakespeare & Company[75], так і до бібліотеки. Приходили академіки, студенти університетів, що не змогли знайти відповіді, не звернувшись до своїх Petit Larousse[76] для невправних перекладів, були й читачі, яких Марджі любила більше за всіх, що приходили, зголоднілі за читанням, ковтали книгу за книгою, книгу за книгою, часом хотіли поговорити про прочитане, просили щось порекомендувати, і Марджі, якій доти ні з ким було поговорити про безліч прочитаних нею книг, які вона не завжди могла пригадати, навіть коли намагалась, почувалась як у раю.
Однієї суботи, коли вони були лише вдвох із Дороті й зачиняли бібліотеку на ніч, Дороті сказала: — Як гадаєш, чи не піти нам десь перекусити?
Марджі, що була у простій блузі з довгими рукавами, спідниці й панчохах зі стрілками (вона намагалась сховати їх, обернувши цю сторону всередину, але завше відчувала їх, ідучи), глянула на себе. — Не так одягнена, щоб кудись вийти, адже так? — спитала вона.
— І я. — Але насправді Дороті мала розкішний вигляд, у своїй модній зеленій сукні, що відтіняла її очі й ховала плями бруду, наче не працювала цілий день зі старими запорошеними книгами, як і Марджі. — Коли хочеш перевдягтись, можемо зупинитися біля твого дому, — запропонувала вона, помітивши смутний вираз на обличчі Марджі.
— Так буде краще, — погодилась Марджі. І хоча вона завжди ходила додому пішки, щоб заощадити на проїзді, їй було ніяково зізнатися в цьому Дороті. До клубу вони їхали в трамваї, бо Дороті сказала, що метро для неї надто повільне, потім вона чекала у дворі, палила з дівчатами, розмовляла, наче знала їх багато років, поки Марджі перевдягалась у свою гарну блакитну крепдешинову сукню, після чого підхопила Дороті у дворі й вони попрямували разом до Розалі. Усі говорили про «Розалі», ресторанчик на розі, за кілька будинків від клубу, але Марджі там ніколи не була і, прийшовши, не знала, що робити: бути в захваті від того, що вони пішли туди, чи шкодувати про це. Заклад був брудний, підлога вкрита плямами, наче мапа невідомої землі, і коли вони проходили між столиками, щось прилипало до підошов. Коли вони сіли за столик, Дороті, що в цьому темному залі походила на світляка у відрі для сміття, витягла носову хусточку й витерла нею крихти, що залишилися після попередньої вечері.
Попри непрезентабельний вигляд залу, в ресторані панувало схвильоване пожвавлення: поряд сиділи чоловіки з плямами фарби на манжетах, двоє сюрреалістів, яких вона зустрічала раніше в кав'ярні, обідали з двома іншими незнайомими чоловіками зі змовницьки схиленими один до одного головами, далі в кутку сиділа і сміялася група дівчат у модних сукнях, прикрашених намистом і китицями, що справляли враження невпинного руху. Як і у всіх паризьких кав'ярнях, хтось тут був з кимось знайомий, люди заходили, зупинялись і з задоволенням віталися, у Парижі, здавалося, так було всі двадцять чотири години на добу. Тут були довгі лави, і коли хтось хотів сісти ближче до своїх друзів, інші легко пересувались на один чи другий бік, групи міняли форму,