Світло Парижа - Елеонор Браун

— Не такі люди, як Гемінґвей, звичайні.

— Їй поталанило. Із задоволенням опинився би в Парижі за тих часів. Хотів би опинитися там і зараз.

— Я теж, друже мій! У всякому разі, вона зустріла того художника, і він, здається, дійсно симпатичний.

— Може, матиме з ним пристрасну любов. Це буде романтично.

— Не знаю, як це відбуватиметься. Вона одружилась з моїм дідом у тисяча дев'ятсот двадцять четвертому, моя мати народилась у двадцять п'ятому, отже, щось трапилось.

— Ух, тисяча дев'ятсот двадцять п'ятий! Мабуть, ви — пізня дитина?

— Так, матері було сорок, коли я народилась. Тоді це було річчю незвичайною. Батьки вже здалися, думали, що не матимуть дітей, і раптом… — Вона потрусила в повітрі руками, похитала пальцями, наче чарівник: — Трах-тібідох.

— Я теж був сюрпризом, — сказав Генрі. — Тільки мій випадок був протилежний. Батьки навчались у старших класах. Трах-тібідох! — Він помахав мені рукою, і я вимушено засміялась.

— Однак, з вами, здається, все гаразд.

Він здвигнув плечима. — Їм поталанило. Їх підтримували батьки, і сталося так, що вони продовжували кохати одне одного. В мене п'ять братів і сестер.

— Заздрю вам. Завжди хотіла мати братів і сестер. Ну, більше сестер. Але не була проти братів.

— Вони були чудові. Але часом мені так хотілося бути єдиною дитиною.

— Ух! І чому люди, що мають братів і сестер, так часто це кажуть? Коли ти єдина дитина, це нудно, почуваєшся самотньою.

— Бути шостим серед братів і сестер має свої мінуси, повірте. У чужому саду квіти завжди рясніші, — сказав і глянув угору, коли офіціантка принесла торт. Вона поставила переді мною велику пласку тарілку з обіцяним десертом, і я відчула, як з неї до мене піднімається тепло і шоколадний аромат. То був прекрасний торт зі збитими яйцями й темною калюжею рідкого шоколаду, що був темнішим у центрі. Морозиво, поплямоване цятками ванілі, розташувалося по боках, елегантно танучи навколо торта.

— О. Боже. Мій. На це хочеться спочатку довго дивитися!

— Саме такий комплімент хоче чути шеф-кухар, — сказав Генрі.

— А це спеціально для вас. — Ава поставила непристойно повний великий келих червоного вина перед Генрі.

— Бережи вас Боже, дитинко! — Генрі підняв келих обережно, боячись розхлюпати, і ковтнув з нього, доки дівчина знову наливала мені води.

— Щось іще? — спитала.

— Дякую, це все, поки що можеш бути вільною.

Вона кивнула й попрямувала до кухні, а я, зачудована, дивилася на торт. Узявши перший шматок, заплющила очі й застогнала від задоволення. Він був солодкий, трохи гіркий у центрі, і все разом розкішно тануло на язику.

— Смачно? — спитав Генрі, посміхаючись із-за келиха.

— Дивно! Чи хтось колись казав вам, що ви зароблятимете цим на життя?

— Раз або двічі. Та ви теж можете це мені сказати.

Я зітхнула, узяла ще шматок, підхопивши морозиво кінчиком ложечки, і проковтнула, заплющивши очі від насолоди. Наступного дня я відчуватиму надлишок цукру, однак воно було варте цього. — Мусите заробляти на цьому.

— Подумаю про це.

У перерві між шматочками я поклала ложку в торт і глянула на Генрі. Він був утомлений, наче працював від перших променів сонця, очевидно, так і було. Я ніколи не працювала в ресторані, але уявляла, яка виснажлива ця праця — ходити сюди-туди, щось піднімати й опускати, віддавати накази, складати й змінювати розклади, розставляти приоритети й міняти їх, пам'ятати інструкції до напоїв і страв, побажання на дні народження й спеціальні прохання.

Тому я давала щедрі чайові. Філіп, навпаки, був скнарою щодо цього, «коли хочуть мати добрі гроші, залишаються у школі» — любив казати він, і це розлючувало мене, він уважав, що це недосконалі професії, і хто, зрештою, приноситиме йому салат «Цезар», коли всі підуть до юридичного факультету? Коли ми йшли з ресторану, я поверталася до столу, під приводом, що забула рукавички або шалик, а насправді давала більші чайові.

— Відриваю вас від роботи? — спитала я.

— Нє-а. Треба робити перерви. Мені подобається з вами розмовляти. Ви весела. І цікава.

Я підозріло глянула на нього, облизуючи ложечку. — Я? Зовсім не цікава.

— Певно, цікава. Ви — художниця, їсте полуниці просто з куща на сніданок, а крім мистецтва, так відрізняєтесь від вашої матері, що, можна подумати, ви з різних планет. Люблю бути з цікавими людьми. Це пробуджує в мені творчість.

— Я також, — сказала я.

Генрі потягував