Світло Парижа - Елеонор Браун
Марджі, яка присягалася, що її найкращий спосіб проведення часу — за книгою вдома, якомога далі від галасу й натовпу, тепер розвеселилась. Танцювали годинами, поки вона не відчула запаморочення від збентеження й шампанського й не захотіла спати. Люди виходили й заходили, і, нарешті, вона побачила Дороті, що танцювала в центрі майданчика. Вони вдвох танцювали чарльстон, аж поки їхні партнери не повели їх до столиків і Дороті не підморгнула їй через плече свого партнера, а Марджі, на власне здивування, не відповіла їй так само завзято. Лише подумати, що на кораблі, коли їхала сюди, вона була сором'язливою й полохливою, побоювалась увійти в бальну залу, а тепер, бач, танцює тут, наче немає нічого природнішого.
Вона ніколи не вважала себе дівчиною, з якою чоловіки хотітимуть танцювати. Гадала, що чогось їй не вистачає і вона ніколи не матиме того, що мають інші дівчата. Але, може, не вона у цьому винна? Вона ніколи не була винною. Було винне місце, мати з її нездійсненими надіями, тому, що все, чого від неї очікували, було для неї тісним і зовсім їй не личило, не дозволяло їй дихати вільно, не дозволяло бачити їй усе належно, навіть саму себе.
Коли зовні почало світліти й натовп зменшився, прийшли офіціанти і принесли сніданок, фрукти, круасани і йогурт. Марджі з'їла кілька ягід, але шлунок був надто повний, щоб затримати в собі щось іще, отже, вона знайшла Дороті й вони разом пішли додому, і всю дорогу Марджі наче пливла. Це була зовсім не вона. Вона не була поганою, що не може підійти. Вона була як усі дівчата. Просто було не те місце. Тепер, у Парижі, вона бачила себе чітко. Знала, якою треба бути, коли тобі належить увесь Париж.
Глава сімнадцятаМадлен, 1999
— Подивись і запакуй усе, що хочеш, — сказала мені мати, коли приходила до неї з кожною річчю, просячи дозволу. Вона махнула рукою, щоб я йшла геть. — Добре, — казала кожного разу. — Добре.
— Але ж і ти хочеш щось собі залишити?
Я похитала головою. — Тут усього більше ніж досить.
І насправді було. Бабуся й мати були єдиними дітьми в родині, отже, успадкували все, що тоне і що плаває. Мушу бути вдячною, що мені не треба брати з собою все, що довелося їм. Натомість, я вибрала все, що любила в дитинстві. Запакувала китайську порцеляну, розмальовану вручну, таку тонку, що, тримаючи її на світлі, можна побачити власні пальці, ящики із тьмяним сріблом з монограмами, з яких не було жодної користі. Загортала світлини й картини, навіть не уявляючи, де б знайшлося місце всьому тому у пустищах сучасної квартири. Згорнула мій улюблений килим і винесла батькове крісло з вітальні. Складала свої скарби в їдальні, аж поки зрозуміла, що для них бракує місця.
— Що ти збираєшся робити з усім цим? — спитала в набитої кімнати. Меблі дивились на мене очима стоїків. Усе було нормально. Я знала відповідь, хоча й не могла її прийняти. Я обставляла свій будинок. Не кондомініум, де мешкала з Філіпом. Якесь чарівне, містичне місце, подібне до моєї квартири в Магнолії. Будинок, обставлений меблями, з килимками, заношеними до зручної потертості, зігрітими спогадами про людей, що жили тут раніше. Кімнати з оповідями і власною історією, де можу залишити філіжанку кави на журнальному столику і книгу на канапі, і це не буде наругою.
Коли ми з Філіпом переїхали до кондомініуму, усі свої книжки я подарувала бібліотеці. Він сказав, що вони псують вигляд полиць, розкішних полиць у вітальні, від стіни до стіни, які нагадували про незліченну кількість книг, а натомість тримали на собі найдивніші мистецькі вироби: срібну сферу, переплетену гілочками, що мала тенденцію відтіняти солом'яний човен на килимі, порожні вази, вкриті дзеркальним склом, і коли до них доторкнешся, неодмінно залишиш відбиток пальця, складається враження, що створюєш місце злочину, кілька масок з пап'є-маше, які настільки лякали мене, що я відвернула їх обличчями до стіни, скульптуру, зроблену із загрозливих залізничних рейок і металевого листя, що, здавалося, було зірване в лісах Чорнобиля. Попри його віру в моє розуміння мистецтва, на всі мої нарікання в цьому випадку Філіп відповідав, що, мовляв, декоратор знала, що робила.
З більшим задоволенням я би дивилась на полицю з книгами.
— Ти повинна зібрати все це і кудись винести, — оголосила мати, впливши до їдальні з величністю герцогині, що прийшла до Букінгемського палацу.
— Саме це і роблю. — Я взялась руками за два ящики й обережно — і незграбно — пролізла між ними. Висунувши стілець із-під столу у вітальні, я впала на нього. Я довго була на ногах: то малювала, то носила ящики з підвалу, щоб ми з матір'ю розібрали речі в них; і мене охопила нездоланна втома. Нагорі працював тесляр, рухаючись із кімнати в кімнату, і мирне дзижчання пили