Світло Парижа - Елеонор Браун
Меню було написане на дошці, прикріпленій до стіни, вечеря за смішну ціну в два франки, дешева навіть для Парижа, подавалася самою Розалі, огрядною жінкою з важкою вимовою. Страви були до болю смачні, і, повечерявши, Марджі знов відчула себе часткою справжнього Парижа, і, найважливіше, майже наїлася.
З того часу, як вона приїхала до Парижа, була постійно голодною. Це тому, що ходила пішки, думала вона, набагато більше, ніж звикла вдома, де мати наполягала на таксі, коли треба було віддалитися від дому більше ніж на кілька будинків, оскільки в неї завжди боліли ноги. Крім того, вона брала студентські порції, хотіла заощадити, купувала найдешевше: хліб, який моментально з'їдала, та овочевий суп. Одного дня зайшла до кав'ярні й побачила чоловіка, що їв сосиски з гірчицею, такою гіркою, що від самого її запаху рот наповнився слиною, а ще він пив пиво. Марджі не любила пива, але, побачивши це, мало не заплакала від голоду. Економія дозволяла вряди-годи добре десь попоїсти, але вона вважала свій аскетизм дещо принадним, порожній шлунок був метафорою її апетиту до самого міста, до того, що вона хотіла тут побачити й узяти з собою, отже, їй хотілося бути трохи голодною.
— Ну, — промовила Дороті, коли вони покінчили з вечерею й допивали останні краплі дешевого вина, що до неї подавалося. Воно було солодким з присмаком оцту, але Марджі хотіла пити, і крім того, від нього голова приємно паморочилась, і їй хотілося посидіти тут ще трохи. Хотілося любити всіх у залі, диваків з їхніми театральними вітаннями, з напруженими розмовами, зі сміхом, що вибухав і танув у тісняві їхніх тіл; хотілося любити навіть зал, попри, а може, через — його тюремний запах. — Що ти робиш у Парижі?
Марджі вагалася, не впевнена, що відповісти. Дороті схилилась над столом, ніби чекаючи захоплюючих визнань, і Марджі ненавиділа себе за те, що от зараз її розчарує. Здавалося, у тьмяному світлі, вона сяяла, і Марджі бачила, що половина чоловіків дивиться на неї. Дороті, звичайно, на них не зважала або, ще гірше, навіть не помічала їхньої уваги. Так завше поводяться вродливі дівчата. — Працюю в Лібе.
Підвівши погляд, Дороті поклала руки на стіл, нахилилась до неї ближче, немов близькість допомогла би вичавити з Марджі всі її неіснуючі секрети. — Я не про це. По-перше, хочу спитати, чому ти тут? По що приїхала?
— Гадаю… Хотіла пригод.
Відповідь, здавалося, задовольнила Дороті. Вона відхилилася назад і поплескала долонями по столу, немовби промовляючи: «Я це знала!»
— Я також, — відповіла вона. — Вдома мало не збожеволіла. Батьки хотіли, щоб я вийшла заміж, а я була не готова зробити це. Сказали, щоб поїхала сюди на рік. Минуло вже два, а я досі не готова поїхати звідси.
— Не заперечують? — спитала Марджі. Невже вона зараз довідається про якийсь секрет, який би допоміг їй упоратися з батьками, що тебе не схвалюють?
— Звичайно, заперечують. — Дороті відхилила голову назад і весело засміялась. Один з художників, що сидів поруч, глянув на ніжну шкіру її горла з неприхованим жаданням. Від цього погляду в Марджі стиснувся шлунок. Уяви собі, подумала вона, що так дивляться на тебе. Уяви, що всі на тебе так дивляться. — Але вони не можуть нічого зробити. Не можуть примусити мене повернутися додому. Я отримала спадок і маю платню в Лібе. Опріч того, немає з ким одружуватися вдома. Усі цікаві чоловіки — в Парижі, тобі не здається?
— Тоді, як гадаєш, коли вийдеш заміж? — спитала Марджі. — Адже ти мусиш колись одружитися, чи не так? — Попри всі свої балачки вона знала: всі колись одружуються, навіть із такими, як містер Чепмен, старим і нудним, який любить тебе не більше, ніж ти його, а ти ну зовсім його не любиш.
— Одного чудового дня, — промовила Дороті з прохолодою. То був тон жінки, що добре знає: вона матиме багато можливостей вийти заміж. Не завжди буде молодою, але буде вродливою, багатою, впевненою, веселою й чарівною, тоді як Марджі володіла лише дечим з цього, і то не найважливішим. — А ти?
— Не знаю, — відповіла Марджі, прагнучи підлаштуватися до недбалого тону Дороті. Вона не могла зізнатися, що її єдиний претендент на руку й серце — нервовий і низенький батьків бізнес-партнер, такий старий, що і сам мало не у віці її батька.
— А я не одружуся, доки по-справжньому не закохаюся. Як у романі Етель Делл[77]. Читала її книжки? Такі романтичні!
— Так, — відповіла Марджі. — Одна з моїх улюблених письменниць.
— Обожнюю гарні любовні романи! — Дороті обіперла лікоть на стіл, попри те, що той був липкий і брудний, поклала голову на руку, очі зробилися м'якими й замріяними. — А ти?
— Я теж. — І коли вони говорили про книги, які читали, любили й ненавиділи, розмова скидалася на зізнання. — Мати завжди казала, що вони дурні. Хочу сказати, що на її думку, усі романи дурні. Всі, що не є повчальними. Для неї все це марнування часу. Особливо любовні романи. Почуваюся такою аморальною, коли їх читаю, гадаю, мушу читати щось краще.
Дороті похитала головою, її кучері гарно підстрибнули. — Що може бути кращим за любовний роман!