Тарас Бульба - Микола Васильович Гоголь
Якби був на той час проїздив сорочинський засідатель трійкою обивательських коней, в шапці з баранячим обводом, на кшталт уланській зробленій, в синім кожусі, підбитім чорним смушком, з нагаєм, з-диявола мудро заплетеним, що ним має за звичай підганяти свого кучера, то він би, запевне, помітив її, бо ж від сорочинського засідателя жодна тобі в світі відьма не вислизне. Він же достеменно знає, скільки в якої молодиці свиня водить поросят, і скільки лежить полотна у скрині, та що саме з своєї одежини і добра заставить добрий чоловік святої неділі у шинку. Та сорочинський засідатель не проїздив, та і яке йому діло до чужих, у нього своя волость. А відьма між тим знялася так високо, що однією тільки чор-ною цяткою мигтіла вгорі. І де тільки з’являлася цятка, там зорі одна по одній щезали на небі. Скоро відьма назбирала їх повний рукав. Три чи чотири ще блимало. Раптом з протилежного боку з’явилася інша цятка, побільшала, почала розтягатись, і була то вже не цятка. Короткозорий, хай би він надяг на ніс замість окулярів хоч би й колеса з комісарової брички, та й то не розпізнав би, що воно за проява. Спереду достоту німець5: вузенька мордочка, що безнастанно вертілася на всі боки та нюшкувала все, що тільки траплялося, закінчувалася, як і в наших свиней, кругленьким п’ятачком, ніжки були такі тонкі, що коли б такі мав яресківський голова, то переламав би він їх за першим козачком. Зате ж іззаду було воно справжній губернський стряпчий у мундирі, бо теліпався в нього хвіст, такий гострий та довгий, як теперішні фалди в мундирах; хіба тільки по козлиній борідці під мордою, по невеличких ріжках, що стирчали на голові, та що був увесь не біліший од сажотруса, можна було догадатись, що не німець то й не губернський стряпчий, а просто чорт, якому остання ніч зосталася блукати на білім світі та під’юджувати на гріхи добрих людей. Взавтра ж, тільки-но вдарять перші дзвони до заутрені, помчить він неоглядки, хвоста пі-добгавши, до свого барлогу.
Тим часом чорт скрадався потихеньку до місяця і вже простяг був руку схопити його, але враз одсмик-нув її назад, мов обпікшись, поссав пальці, подригав ногою і забіг з другого боку, та знову ж таки відскочив і відсмикнув руку. Але ж, незважаючи на всі невдачі, хитрий чорт не покинув своїх витівок. Прискочивши, раптом схопив він місяця вобіруч, кривлячись та дмухаючи, перекидав його з руки в руку, мов той дядько, що добув голими руками жарину для своєї люльки; аж тоді сховав похапцем до кишені та й побіг собі далі, мов і не він.
У Диканьці ніхто не чув, як чорт украв місяця. Щоправда, волосний писар, рачкуючи з коршми, бачив, як місяць ні з сього ні з того танцював на небі, і божився й запевняв з божбою у тому все село; та миряни хитали на те головами і навіть підіймали його на сміх. Але яка ж то була причина чортові на таке беззаконне діло? А ось яка: він знав, що багатого козака Чуба покликав дяк до себе на кутю, де мають бути: голова; приїжджий з архирейської півчої дяків родич у синьому сурдуті, що брав щонайнижчого баса; козак Свербигуз і ще дехто; де, опріч куті, мала бути варенуха, перегнана на шафран горілка та багато всякої страви. А між тим, його дочка, на все село красуня, зостанеться вдома, а до дочки запевне прийде коваль, силач і молодець хоч куди, котрий осоружніший був чортові, ніж проповіді панотця Кіндрата. На дозвіллі коваль займався малюванням і вважався за найкращого живописця на всю околицю. Сам ще тоді живий сотник J1...ко закликав його умисне до Полтави фарбувати дерев’яного паркана коло свого дому. Коваль порозмальовував і всі миски, з яких диканські козаки сьорбали борщ. Коваль був богобоязливим чоловіком і малював часто образи святих: та й зараз ще можете знайти в Т... церкві його євангеліста Луку. Та все перевершив він, як змалював у церкві на стіні, в правому притворі, святого Петра в день Страшного суду, з ключами в руках, що виганяє з пекла злого духа; переляканий чорт метався на всі боки, прочуваючи свою загибель, а ув’язнені раніш грішники били та ганяли його батогами, поліняччям та чим запопадя. У той час, коли майстер працював над цією картиною і малював її на великій дерев’яній дошці, чорт усіма силами намагався завадити йому: штовхав невидимо під руку, здіймав із горна в кузні попіл та засипав ним картину; а проте роботу було закінчено, дошку внесено до церкви і вправлено у стіну в притворі, і з того часу чорт заприсягся мстити ковалеві.
Одна тільки ніч залишалася йому тинятися по білім світі; але й цієї ночі він метикував, як би то зігнати на ковалеві свою злість. Отож для цього він і наважився вкрасти місяця, надіючись, що старий Чуб ледачий та неповороткий, а від хати до дяка не так і близько: дорога йшла поза селом, проз вітряки, проз цвинтар, огинала яр. Ще місячної ночі варенуха та горілка, настояна на шафрані, могла б заманити Чуба, але такої темряви хай би хто спробував стягти його з печі та виманить із хати. А коваль, що здавна був з ним у незлагоді, при ньому не насмів би нізащо прийти до дочки, хоч і який був дужий.
Таким-от побитом, як тільки-но чортяка сховав до кишені своєї місяця, враз по всьому світу зробилося так темно, що не всяк знайшов би дорогу й до шинку, не те що до дяка. Відьма, опинившися зненацька в темряві, скрикнула. Тут чорт, підсипавшись до неї, підхопив її під руку і заходився нашіптувати над ухо те саме, про що звичайно нашіптують усій жіноцькій породі. Дивно влаштовано на нашому світі! Все, що тільки живе на ньому, все те силкується перехоплювати та перекривляти одне одного. Колись, бувало, в Миргороді один тільки суддя та городничий походжали взимку у критих сукном кожухах, а все мале чиновництво носило
